Казка для Таони

2

 

Стара відьма з Орішної гори передбачила: негода не завадить зимовим святам. Тому Таона прокинулася з упевненістю в тому, що ранкове сонце допоможе прогнати нудьгу, яка не відпускала її останніми днями. Але в кімнаті панував морок, і вилазити із теплого ліжка зовсім не хотілося.

– Знову сніг… Це радує лише перші тридцять разів. – Вона потягнулась і звичним жестом відсунула фіранку. – Ой… Дивно.

Прозоро-блакитне зимове небо вражало чистотою, сніг на деревах іскрився, сліпив очі.

«Тато дотримав обіцянку і наказав забити моє східне вікно?» – від цієї думки мурашки пішли по шкірі.

Тепло і затишок, без сумніву, варті деяких жертв, проте Таона воліла б залишити незручності, тим паче до весни зовсім недовго. Та й стукіт молотка неодмінно її розбудив би.

Вона примружилася, розглядаючи бічну стіну. Тьмяна картина, глиняна статуетка, шафа… Стривайте-но, який дурень пересунув шафу до вікна? І, головне, яким дивом її переміщення минуло непоміченим?!

«Це не моя шафа», – після першого обурення з’явилися і практичні міркування.

У замку меблі витончені і гарні. Старенькі, хто ж сперечається, але в них відчувається стиль. А новий предмет інтер’єру нагадував звичайний дерев’яний ящик заввишки з кремезного чоловіка. Коричнево-чорний, без стулок і ручок, з двома довгими важелями приблизно на рівні плечей людини, він був наче реквізит якогось спектаклю про далеке майбутнє.

– Подивимось! – Таона вискочила босими ногами на крижану підлогу і, кутаючись у облямовану поріділим хутром ковдру, підбігла до «шафи». – Зараз розберемося, чиї це дурні жарти!

Але вся войовничість зникла після погляду на широку сіру стрічку зі сріблястим написом: «Власність Т. Орніс. Не дарувати, не продавати, не ставити на кін», що охоплювала ящик. Строгий бантик додавався.

Таона застрибала від радості як дівчинка, що вперше приміряла бальне плаття. Вона не знала, що це за штуковина, однак розуміла: така махина з’явилася в її спальні не без допомоги магії.

– Арис? – вимовила питальним тоном. – Де ти? Це твій багаж, правда ж?

Рипнули двері, які давно вже потрібно було змастити.

– Пані Та... А-а-а!

Покоївка не встигла й поріг переступити – скрикнула і помчала по замку, волаючи, що довгоочікуване диво нарешті сталося.

– Тихіше, Уло! – Таона вибігла слідом, але зупиняти служницю було пізно. – От же ж людина… Немає ще жодного дива! Тільки намічається!

Ула підняла на ноги всіх. Першими на незрозумілий «дар» прийшли помилуватися заспані батьки, за ними пришкандибала нянечка Жозелін і старенький підсліпуватий дворецький. Покоївка, сопучи, прибігла наступною, а гувернантка так поспішала, що забула надіти окуляри і переплутала чарівний ящик зі справжньою шафою.

На той час, коли Таона одяглась і причесалася, блага вість досягла кухні і двору. Кухарка з посудомийкою і рознощиця в покої вриватися не посміли, незважаючи на цікавість, і лише боязко заглядали всередину з коридору. Ледачі охоронці, вони ж – різноробочі, сприйняли повідомлення як привід не ремонтувати комору і почати святкування на кілька днів раніше. До них приєдналися конюх і його помічник, а ось служитель Єдиного, який заночував у замку, поставився до «чуда» вельми скептично.

– Язичницькі забобони потрібно викорінювати вогнем! – презирливо виплюнув він і потопав геть, не забувши прихопити повну сумку їжі.

В роду Орніс, як і всюди на північ від столиці, до релігії ставилися з повагою, не більше. Слова людини культу забулися раніше, ніж його худа згорблена фігура зникла за горизонтом.

Таємничий подарунок став головною темою дня. Його спробували перемістити до іншої кімнати, проте, незважаючи на докладені зусилля, він не зрушив з місця. Кожен дотик сторонніх змушував сріблясті літери на стрічці спалахувати і повільно гаснути, що налякало нянечку до напівсмерті.

– Недобра це річ. Не принесе вона щастя, – казкарка Жозелін була єдиною, кому магічна штука не сподобалася з першого погляду.

«Коли ж з’явиться арис?» – години йшли, і Таона знову почала хвилюватись.

Увечері батько довго шушукався з матір’ю, а потім показав улюбленій доньці тонку книжечку, заповнену рівним акуратним почерком.

– Щоденник Офанни Орніс, – сказав з легким благоговінням. – Вона заповіла його наступній власниці ариса. Вітаю, мила моя. Ти – її спадкоємиця!

– Але ариса в мене поки немає, – Таона не могла не нагадати гірку правду.

– Тобі прислали чарівний… Е… Хм… Агрегат. Каюсь, я гортав записи бабусі… Судячи з усього, ця штука і є… Ну… Розумієш… Загалом…

Їй стало страшно.

– Таточку, не зволікай! Що це? Пристрій для зв’язку з арисом?

Батько ніяково відвів погляд.

– Сама прочитай, мила. Добре? Знаю, молоді не личить практицизм, але… Ти ж не дитина, правда?

Таона вирвала книгу з його рук і кинулася до своєї кімнати. Що ще за ухильність? Вона доросла і сама може визначити, що їй личить, а що ні!

– Йди звідси! – крикнула покоївці, якій подобалось зачіпати ящик і стежити за реакцією магічних букв на стрічці. – Знайшла іграшку!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше