Казка для Варвари

Куди приводять мрії....

 

 


Я падаю у прірву.
Лечу, надто довго, як на мене. Настільки довго, що вже не страшно. Цікаво чому так? І чому я досі не впала? А чи впаду взагалі? А коли впаду, то де опинюся? Що там чекає на мене? Взагалі дивно все це...

І ця ... яма? Напевно яма, бо що ж іще може бути?! Так от, ця яма також якась дивна. Її стіни всі у квітах. Чорні троянди, аж надто чорні. Такого кольору, як вугілля. А чи бувають взагалі такі троянди?! І хто їх насадив тут? І взагалі, нащо так багато? А може самі насіялися? А хіба можуть ці квіти рости з насіння? Я ж кажу дивно все це. 
Може це все сон? Плід моєї не надто здорової фантазії.

Мама завжди каже, що я багато фантазую. Що треба припинити це робити, стати дорослою. А я ж не хочу бути дорослою. Я хочу й надалі залишатися тринадцятирічною дівчинкою, яка любить мріяти і щиро вірить в казки і свої вигадки. Та я взагалі в багато що вірю: ельфів, снігову людину, чарівних драконів, тварин, які вміють розмовляти та ще в багато чого. Список такий довжелезний може вийти, що краще й не починати. Хоча, дивлячись на те, скільки часу я вже лечу, то встигла б його скласти.

Може вщипнути себе, щоб зрозуміти сплю я чи ні?!
- Ай... - кричу розуміючи, що боляче. Отже не сплю. Тоді де ж я?
- І чого це ми кричимо?- хтось питає тоненьким голосом.
- Бо їй робити нічого. - відповідає вже інший хтось, і теж тоненьким голосом.
- Це мені робити немає чого? - серджуся. Виявляється, що тут хтось є. Тоді чому ж він чи вони, було ж два голоси, досі мовчали. - А мені й дійсно немає що робити. А вам?
- І нам немає. - голоси відповідають одночасно. Здається посміхаючись.
- Як це? Тоді  навіщо ж ви тут?
- А де ж нам бути?
- Не знаю... Може.... А взагалі ви хто і де?
- Тобто? Ми ж тут. Ти ж з нами розмовляєш.
- Але я вас не бачу.
- Бачиш, не бреши.
- Не брешу. Я ВАС НЕ БАЧУ. Ау, ви де?

...може вона незряча? ....або прикидається? ....або навмисно нас розігрує? ... або відволікає нашу увагу... або злодійка... або... тихіше ти, бо вона нас почує... точно, як я сам не зрозумів?

- Агов! Я може й погано бачу, але чую добре! Як вам не соромно, говорити про мене за моєю спиною? - Обурююсь я, коли чую, як ці голоси пошепки розмовляють про мене. Ще й вважають мене незрозуміло ким.


... я ж казала, що вона нас почує. це все ти! все через тебе! ...та припини ти, я ж не думав, що в неї настільки гострий слух....

- Я ...васссс чууюю... - кричу не надто голосно, але все ж ехо відлунює мої слова.

- Добре, добре. Ми вже це зрозуміли. Чого репетуєш? Зараз нам вуха позакладає.
- Дурень, в нас немає вух!
- Немає?
- Ні.
- Тоді чим ми чуємо?
- Не знаю. Напевно, пелюстками.

- Гей, ти. Чуєш, не кричи, бо в нас скоро пелюстки позакладає, а потім вони пов'януть і відпадуть.
- Божжжеее, це правда? Виходить.... Вона нас хоче вбити?
- Та ні. - відповідає чоловічий голос, а далі каже пошепки. - То я навмисно так кажу, щоб налякати її.
- Ааа... Фух... Аж легше стало... Мало серце не стало!
- А воно в нас хіба є?
- Не знаю. А що це взагалі таке?
- Та я теж не знаю... 
- Чому тоді ляпаєш язиком?
- Вираз подобається. Люди таке часто кажуть.
- Ааа.... Цікаво, а в них серце є?

Ну, все. Цієї балаканини не можу витримати навіть я, та, яка сама постійно балакає.
- Так, досить. Ви там довго збираєтеся обговорювати, які органи у вас є, а які відсутні?

- А що, ти поспішаєш кудись? 
- Ні.
- То чого перебиваєш нас? Хіба мати не вчила тебе, що це не гарно?

- Мама вчила не розмовляти з незнайомцями.- огризнулася у відповідь.
- От і правильно. Тільки ми не незнайомці.
- Та, хто ж ви такі? - моя дитяча цікавість от от лопне.
- Тю, дуринда.... Та ми ж троянди. Ти ж дивишся на нас.
- Троянди вміють розмовляти? Чесно?
- Звісно ж, що вміють. А ще вони ніколи не брешуть. Тому не задавай таких дурних запитань. Ми можемо образитися.

Тиша. Напевно образилися.
- Ви вже образилися?
- Так. І з тобою не розмовляємо. - ото дивні...
- Вибачте. Я раніше не чула, щоб квіти могли розмовляти.
- Квіти - ні. А от троянди - так. І лише такі, як ми.
- Які?
- Таємничі.
- То це тому, я вас не бачу? Бо ви таємничі? Це ваша таємниця така?

- А хіба ти нас не бачиш?
- Ні!
- От дурна голова... - чутно сміх, і в стіні починає щось блимати. Через хвилину блимає поруч. Дивлюся і не вірю власним очам. На мене дивляться дві пари очей, неймовірно прекрасних блакитних очей.
Поступово маленьке жовте світло починає блимати з усіх сторін. Немов малесенька лампочка починає світитися кожна квітка. Навкруги стає так гарно й неймовірно затишно, мов у казці. І всі вони дивляться на мене і ... посміхаються. В них такі теплі й привітні усмішки, що здається  що я вдома.

- Які ви гарні!
- Дякую. Дякую. Дякую....- сотні "дякую" змушують мене посміхнутися.

- А чому ви тут ростете? І що це за місце? І чому я так довго падаю і не зупиняюсь?
- Ми тобі цього не скажемо. - чую знайомий голос.
- А чому?
- А чому в тебе так багато запитань?
- Бо всі діти дуже допотливі. І я також. Будь ласка, розкажіть.... Мені ж цікаво.
- Цікаво їй. А ти знаєш, що Варварі за іі цікавість відірвали?
- Хі хі...- починаю тихо сміятися.
- Чого смієшся? Сумніваюся, що Варвара реготала без носа.

Здається, гарний вийшов жарт, бо сміх став лунати звідусіль.

- Дозвольте представитися.... Мене звуть Варвара.

Всі затихли в одну мить разом.

- Я щось не так сказала? Я вас образила чимось?

- А ти нас не обманюєш? Тебе точно звуть Варвара? - питає одна з квіток.
- Так. Мама завжди мене так називає, отже я Варвара.

- Отже, це  ВОНА!!!
- Та, ні. Не може бути. 
- Може, може. 
- А чому така маленька? Як вона нам допоможе?
- Вибачте, що втручаюся, але я не маленька. Мені вже тринадцять років. 
- То й що? Що ти навчилася робити за тринадцять років?
- Я гарно співаю й малюю.
- Ну, так собі вміння.... Не переконливо якось...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше