-2-

- 2 -

     Прийшов час і настала її улюблена пора – коли більшість селян розїзжалась по ярмарках.

     Готувались мешканці селища до цього ретельно, весь рік: щоб і товар не соромно було продавати та себе показати. Дехто ж мав намір не тільки щось вторгувати та зиск отримати, а ще й нареченого чи наречену знайти. Тому дівчата зі шкіри пнулись аби батькам догодити, щоб ті часом не розгнівались і вдома не лишили за курами чи вівцями гледіти.
     І хоча продавати їх сімейству було нічого (так вже повелося у родичів Лінта – що не робиться, все для родини), але її чоловік теж поїхав на торжище – чи то за якимось господарським приладдям, чи за компанію з одним зі своїх приятелів.

     Спровадила Берта благовірного з потаємною радістю та полегшенням: тепер вона могла дозволити собі йти в ліс коли заманеться та так надовго, як того бажала її душа, не боючись ані дорікань, ані надокучливих питань. Бо саме зараз наставав найліпший час для сбору трав.
     Піднявшись ще вдосвіта та зібравши в кошик трохи їжі, щоб було чим підживитись, дівчина відправилася по знайомій стежці, щоб до вечора встигнути обійти місця, де зазвичай знаходила необхідну парость.
     Однак виявилось не так просто зібрати потрібні трави – з весни було замало дощів, а забагато пекучого сонця висушило землю, винищивши кущі та паростки, що тішили сочною зеленню навесні. І все ж лишалась слабка надія, що біля мисливської сторожки мало хоч щось зберегтися, попри тінь та вологість, які не надто любила та трава. Але саме це, як виявилось, і врятувало слабкі паростки, що нині перетворились на міцні та високі пагони.
     Зрізавши необхідну кількість, Берта акуратно склала їх в кошик, накривши рушником з дивним візерунком,  що дістався їй ще від бабусі.
     Тепер можна було не поспішати – навряд чи хтось помітить її тривалу відсутність, а після виснажливої прогулянки так хотілося перепочити...
     В сторожці, як і завжди, було прохолодно та панував напівморок, і дівчина не помітила, що з’явилось дещо нове: речі, яких раніше не було. На стіні висів арбалет та сагайдак зі стрілами, в столешницю поруч з мискою був встромлений мисливський ніж, а на лавці лежав зім’ятий плащ, кинутий, наче, поспіхом.
     Берта поставила кошик на стілець, а на спинку повісила легкий шалик та очіпок. Розпустивши тугий вузол та розкуйовдавши волосся, втомлено посміхнувшись своїм думкам, дівчина зкинула взуття, що за ці пів дня встигло набриднути та, ледь вмостившись на старому ліжку, відразу міцно заснула.
     Вона не почула, як прочинились двері, та увійшов новий господар сторожки.

     Молодий та дужий, високого зросту. Кожен рух, хода, та те, як він тримався, видавали повадки мисливця. В селищі дівчата б за його увагу бились.
     Чоловік завмер, прислухаючись – нові предмети він помітив відразу, але ще раніше відчув легкий аромат трав. Однак нічого ворожого, що могло б насторожити, не відбувалось.

     Дякий час він з подивом розглядав кошик та очіпок. І тільки глянувши на ліжко, помітив незвану гостю.
     Вона міцно спала, поклавши голову на зігнуті руки. Розтріпані золотаві локони закривали її обличча. Сукня підкреслювала тендітну статуру, подол збився до колін, оголивши стрункі ноги. З цікавості трохи відсунувши м’яке та шовковисте на дотик волосся, чоловік посміхнувся: ще достатньо молода, але, напевно, вже заміжня, бо такі в дівках не засиджуються.

     Обережно, ледь торкаючись ніжної шкіри, чоловік провів кінчиками пальців по її щоці. Такі жінки йому завжди подобались найбільше.
     – За гостинність треба платити, – ледь чутно промовив він і, нахилившись торкнувся губами її щоки.

     Дівчина ворухнулась, спробувала відсахнутись, і тихо крізь сон промовила:
     – Не треба... не зараз...
     – Ти в моєму обісті та в моєму ліжку, – хрипло розсміявся чоловік та, шумно вдихнувши повітря, додав. – Яке ж пахке твоє волосся!
     Дівчина перелякано скрикнула та спробувала вирватись, але мисливець не збирався відпускати свою здобич.
     – Сохоже, твій чоловік, не сильно цінує тебе? Інакше навряд чи відпустив таку красуню одну, та ще й так далеко.
     Берта промовчала. Хотілося заплющити очі, щоб все зникло, але чи то страх, чи якась навіжена цікавість змусила її дивитись на нього з викликом.

     А чоловік тримав її руку хоч і міцно, але болю дівчина не відчувала. Та ще й долонею другої руки провів по її нозі, так лагідно, ніжно.

     І мимоволі згадалось, як на днях вкотре заскочила вона свого чоловіка з коханкою в таємній схованці. Зайняті один одним, вони навіть не помітили її. Однак чомусь зараз цей спогад викликав дивну суміш гіркоти та болю і Берта ледь стримала ридання.

     Але якщо раніше вона не припускала навіть думки про власну зраду, то тепер нестерпно захотілось, щоб саме цей незнайомець розділив з нею ліжко. Відчувати дотик рук та міць обіймів, чути хриплуватий шепіт... Чомусь їй здалося, що вона вже чула його голос, що тепер манив її, як колись в дитинстві заманювали сонячні промені на стежці, заводили все далі в ліс, до бабусиної хатинки, до сторожки мисливців...
     Він не поспішав відпускати її, хоча вже не так міцно тримав, однак все ж дівчина засоромилась, коли відчула його дотик до свого коліна. Сахнулась, прикриваючи подолом ноги.
     Мисливець розсміявся та, наблизившись до неї, провів долонею по її щоці.
     – Дика квітка. Дика лісова квітка, – тихо промовив він, дивлячись їй в очі.
     Берта затремтіла. Спогад з дитинства, наче тінь звіра в заростях, промайнув та щез.
     – Дика... лісова... квітка? – ледь чутно повторила вона.
     Намагаючись хоч якось привести до ладу думки, дівчина відвела очі від обличча чоловіка. Напівморок сторожки, запахи... Тільки зараз вона розгледіла ніж на столі. І знов майнув тінню спогад: як один зі старших мисливців вичитує хлопчині, котрого віддали йому в учні, за необережно кинутий ніж...
     – Інго?.. – Берта знов дивилась на мисливця; напружено, але все ж зі слабкою надією вдивляючись в його лице, повільно та нерішуче провела пальцями по його щокам і, нарешті все ж разгледіла на його лобі та вилиці ледь помітні шрами – старі відмітини від пазурів. – Інго!
     Лише тепер дівчина радісно розсміялась та, похапцем обійнявши його і пригорнувшись до плеча, пошепки повторювала ім’я.
     Мисливець завмер, приголомшений та збентежений: вона назвала його ім’я, наче здавна знала, а він, як не намагався, не міг зрозуміти, чому повинен пам’ятати її. Лишень назвав її квіткою, хоча до тепер ніколи жодної з жінок так не називав... раніше...
     І тільки зараз мисливець стримано обійняв гостю. Аромат її волосся – дивовижна суміш трав та якихось квітів. – чомусь нагадав про дівчинку, що колись приходила в їх сторожку. Старші мисливці були привітні з нею, а він сторонився, коли ж вона заговорювала до нього, відповідав різко, а іноді навіть грубо. Чоловік не міг згадати її ім’я, єдине пригадалось, як його наставники кликали її дикою квіткою, а він з хлопчачою впертістю – репйяхом.
     – Ти повернувся... – тихо промовила дівчина.
     Через силу вона звільнилась з його обіймів та відсторонилась. Поправила плаття, привела до ладу волосся, і ледь стримувала себе від бажання ще хоч раз глянути на чоловіка. «Не можна, – подумки вмовляла вона себе, – не можна!»