Розділ 1.

Зоре моя ясная, на мене споглядай.

  Розділи зі мною тяготи ночей.

Небеса високі облиш, залишай.

Упади в обійми, будеш ти моєй.

– Скромність прикрашає людину, – випалив нічний вітерець. –  Та йому про це, мабуть, ніхто не сказав. Тай егоїзм не найкраща із людських чеснот. І поет з нього так собі. Й грамота на обидві ноги кульгає. І…

– Дуйлику, а здуйся но ти кудись, – гаркнула на нього Зоряна. – Не заважай. Ти хіба не розумієш, мені ж у коханні зізнаються.

– Та ти що. Ще скажи, що він тебе від тисячі інших зірок відрізнить. Не повірю. Не переконаєш. І піти нікуди я не можу. Бо хто знає, що ти від тієї своєї любові утнеш.

– Та ти ж мені не батечко, й не матінка. Не вартуй мене. Я вже сотню років розміняла. Я доросла. Я до світанку повернуся.

– Ой лишенько. Повернеться вона. А куди ти зібралася? Лиш не кажи, що на землю до свого Пустомелі.

– Ні, на землю мені зась. Я лиш трішечки спущусь. Аби йому світла більше було. Бо його батько учора так лупив, що він поночі вартісні свічки палить аби писати. А коли ж йому ще писати, як не поночі? У день же роботи стільки. І від снігу доріжки почистити. Й води з колодязя натаскати. Худобу нагодувати. І все то він бідолашний один.

– І все то він бідолашний один, – Дуйлик скривив свій прозорий писок. – Так говориш, ніби крім твого поета ніхто більше не працює. От хоч би мене взяти. Знаєш, як важко сніг по околицях розкидати? А всі доріжки тим снігом позамітати аби ті люди не вештались де не треба?

– Ах ти ж поганцю, – Зоряна від злості аж руками сплеснула. – То це ти доріжки позамітав. Щоб людям роботи додати?

– Я! І гордість то моя. Щоб вони вдома сиділи. Біля печі грілись. І не вешталися по лісі. Природі треба від них відпочити. А то припруться і давай …то гриби та ягоди всі повизбирують, то дерева повирубують, а то й взагалі… тобі краще не знати, що мисливці з зайцями та лисицями роблять.

– Та знаю, я знаю. Доросла вже. Та то такий порядок. Ти ще б вовкові претензію у письмовій формі кинув, що чого це він свій голод не водою озерною тамує.

– До вовка ходити не буду. У вовка правда правдива. Він своє взяв і пішов. А люди… вічно їм мало. Животи лопнуть, а все жерти продовжують.

– Фе, який ти противний, Дуйлику. Лети вже звідси. Не заважай. Хіба не бачиш, мене коханий кличе. Я йому потрібна.

– Ото через тих коханих знаєш скільки ясних дівок з неба попадало. Й згоріли. На смерть.

– Ой, Дуйлику, що ти мені в вуха дуєш ніби мені лиш п'ятдесят. Впасти то не біда. Можна ж назад піднятися.

– Яка ж ти в нас доросла та грамотна. А чиж тобі відомо, що встигнути треба доки твоє серце від туги не замерзло?

– А чом йому мерзнути, як в ньому кохання живе. Моє серце вічно буде горіти і все навколо гріти. А ти йди вже звідси. Надокучливий як осінній протяг.

За порівняння з протягом Дуйлик образився й здувся в сторону густого лісу, подалі від села. А брехливе зоряне дівчисько, що насправді лиш вісімдесят років мало, таки полізло по хмаринках донизу. Та чим ближче до землі, тим тонші хмаринки, раз через раз ніжка провалюється.

– Ой, ой, – бідкалась Зоряна. – Щось сьогодні така погода ясна. І від того Дуйлика користі ніякої. Хоч би мені хмаринок побільше притяг. Ой, Зоряно, голова ж  у тебе світла, а ну придумай щось.

А Пустомеля всіх потуг Зоряни звісно не бачив. Він під високою ялинкою на краю села всівся, у кожуха вкутався тай продовжив гімни співати. Та такі красиві ті пісні були, такі палкі, що аж у вухах дзвеніло. То в Зоряни одразу ж файна думка й з'явилася. Підійшла ближче до тієї ялинки, косу свою довгу за хмаринку зачепила й вже по ній до зеленої та колючої верхівки дісталася. Тоді косу з хмаринки висмикнула аби ніхто не помітив й на голові у вінок пов'язала.

Сиділа тихесенько між зелених гілочок, за стовбур руками й ногами вчепившись. Вуха нашорошила. Любов вбирала мов губка.

Світло моє, душа моя, опустись додолу

Освіти мені дорогу, проводи додому…

– Та мені нижче не можна. Хіба так.

І Зоряна розпустила коси й кинула їх вниз по ялинці. Засяяла ялинка світлом магічним, зігріла Пустомелю й слова його дзвінкі. Ще більше заспівав поет, усю любов у слова вкладаючи. Заснуло під ту пісню зоряне дівчисько й часу лік втратило. А нічка зимова хоч і по сумному довга та кінець теж має. І у відповідному місці у відповідний час сонечко кинуло в небо свої промінчики.

– Прокинься, Зоряно, прокинься! – закричав Дуйлик у саме вухо. – Ти що собі думаєш, дурне дівчисько?

– Я нічого не думаю, – пробурмотіла Зоряна, – я сплю. Знаєш як солодко спати, коли тебе огортає ковдра кохання?

– А знаєш як боляче падати коли магія ночі кінчається? Як ти сюди дісталася? Як ти повертатися збираєшся?

– Та так як і прийшла. По хмаринках. А ти ледарю чим у вуха дмухати, краще б мені яку пухкеньку хмаринку підігнав.

– Та я б підігнав, якби міг. Та ти за своєю любов'ю геть забула, що я нічний вітер. А небо вже світанком розписане.