Розділ 3.

– Чудова ідея звинуватити у всіх смертних гріхах мене! – верещала Зоряна, вертячись як дзиґа на крижаних санчатах. – Ще й шум підняти. Думаєш за ним ніхто не помітить, що тут зростає контрабандист королівської крові? Ото я вже не знаю, чого люди злякаються більше: красивої дівчини чи білих ведмедів на околиці села.

– Будеш так верещати, то на ведмедів ніхто й уваги не зверне, – відповів Принц і натягнувши поводи, скерував ведмедів праворуч.

Він уже разів зі сто пожалкував, що повівся на умовляння Зоряни підкинути її до села. Мовляв, саме там росте найвища ялинка. Бо ж саме з неї… майже з неї… Зоряна й гепнулася на землю. Та по правді винні ведмеді яких напоумили тюлені. І всі разом вони видали небесній зірці таємницю озерного принца. Тож це нестерпне дівчисько вважало просто таки своїм обов'язком випитати всі деталі, через це вони з Принцом і лаялися всю дорогу.

– От щоб ти мені не казав, а то брехня. Немає у таких як ми родичів на хуторі, немає. Ми зірки увесь світ бачимо. Між собою спілкуємося. Тому все знаємо. От навіщо ти таке вигадуєш? Здається ніби ти хочеш мене образити. А хіба я привід давала? Я ж хороша. Я ж для кохання створена. От хоч би у Пустомелі запитай, яка я хороша.

– А Пустомеля це той через кого ти на землю зірвалася?

– Ну ти прямо як Дуйлик. Аби винуватого знайти. Пустомеля не винен, то я проґавила. Бачиш, Дуйлику, – Зоряна зазирнула собі в пазуху. – Я доросла, я визнаю свої помилки, я за них відповідаю. І ти, ваше високосте, тему не змінюй. Які в тебе родичі на хуторі?

– Я син озерного правителя, – здався Принц.

– Знаю. Ти вже казав.

– Моя мати русалка.

– Й що з того?

– Ти хіба не знаєш звідки в озері русалки беруться? А казала, що зірки все бачать і все знають.

– Я знаю! – дратувалася Зоряна. – Щоб стати русалкою молода вродлива дівчина мусить піти до озера, зайти у воду і… Ой, – на обличчі Зоряни з'явилися сльози.

– Бабуся завжди навесні приходить маму навідати, – сумним голосом зізнався Принц. – А мати мене не пускає з кущів привітатися. То я вирішив поїхати доки всі мешканці озера сплять.

– Не ображайся, але брати з собою ведмедячу контрабанду було дурницею. Пішов би пішки, то ніхто б і не дізнався.

– Я в руках би стільки мороженої риби не допер, – взявся пояснювати Принц. – А будити звичайних ведмедів, ото вже б було дурницею. А цих батько все одно назад дядькові відправить. Прийде весна, він все одно дізнається, що морський володар утнув. А так і ведмедики наші краї побачать, і мені допомога.

– А що ти не міг підкинути рибки бабусі, як вона сама прийде? Ну навіщо все так ускладнювати?

– Бо я всіх нагодувати хтів?

– Всіх бабусь? А скільки їх у тебе?

– Не бабусь. Усіх бабусиних вихованців. Вона торік сиріт прихистила. Дванадцятеро душ. Хотів їм на Різдво подарунок зробити.

– А чого тільки на Різдво? Зима ж довга і голодна.

– От нетямуще. Бо тільки на Різдво нас магія свята від людей приховує. Тільки на свято я виглядатиму як звичайний хлопець. І ти теж. Я ж не хочу, щоб бабуся озерного бабая побачила й від переляку у хворобі злягла.

– Та не кричи так. Я зрозуміла. Пробач.

– Кажи де та твоя ялинка. Вже час тебе висаджувати, – втратив настрій Принц.

– Та он. Бачиш млин? То за ним.

– Млин бачу. Ялинки не бачу, – відповідав Принц, крижані сани зупиняючи. – Пеньок бачу.

– Як пеньок? – наполохалась Зоряна, з саней сплигнувши. – Вранці ще була ялинка.

Принц теж зліз з саней, підійшов до пенька й приклав долоню.

– Ще вологу не втратила, – поінформував. – Нещодавно зрубали.

– Та ти що? – не вірила Зоряна. – Як такого велетня можна ось так просто зрубати? Це ж яку силу треба мати?

– Бульдозерну, – відповів равлик. – Риби казали, люди велетенські машини в ліс привозять. І ними ріжуть дерева, ними ж і з лісу вивозять. Бульдозерами називаються.

– Не так вони називаються, – заперечив Принц. – Та то не важливо. А ти Зоряно так увесь час дивуєшся. Ти певна, що ти до сьогодні сиділа на небі і все звідти бачила? Чи може ти куди не туди дивилася?

– Дивилась на що подобалось, – трохи засоромилась Зоряна.

– А ну то ти, мабуть, і не знаєш. Що таке лихо з ялинками щороку трапляється. Як тільки сніг випаде, люди починають їх з лісу таскати. І великі, і маленькі. Тоді продають їх на базарах, ставлять посеред хати й прикрашають.

– Така велетенська ні в один будинок не влізе, – заперечила Зоряна.

– Зате на площу влізе, посеред міста влізе, – Принц хитав головою. – Дарма ти спустилася Зоряно. На землі приємного мало. Повертайся й милуйся своїм Пустомелею.

– Пустомеля людина? – поцікавився равлик. – Він теж тягнути ялинки з лісу?

– Не правда, – образилась Зоряна. – А якщо й правда. Нові виростуть! Ліс завжди новий виростає. Ви ж не наїжджаєте на вітер коли він дерева ламає, чого до людей причепилися. Теж думаєте, що вони міри не знають. Ви як Дуйлик!

– А Дуйлик він, мабуть, розумна істота. Ти б хоч трохи його слухала, – порадив Принц.

– Я слухатиму, – засмутилася Зоряна, діставши вуглик з-за пазухи. – Хай-но він до норми повернеться. Хай-но ніч прийде і я його назад на небо закину.

– Ого, як його пошмалило, – вразився Принц. – Це він разом з тобою впав?

– То він мене врятувати намагався. Хоч перед тим сам казав, що вже світанок і з нього толку ніякого.

– Любов вона така, – протягнув равлик й зронив сльозу. – І згоріти не страшно.

– Ох, які ви соплі розвели, – покачав головою Принц. – Вище носа. Біля будинку моєї бабусі росте ялинка. Мені птахи про це розповідали. Висока й синім попелом притрушена. Зі здоровецькими шишками. Може підійде. Але треба поспішати. Зимові дні короткі.

– Нікуди вам уже поспішати не треба! – гаркнула Баба Яга, вигулькнувши з-за млина. – Ви вже приїхали.

– Ой! – тільки й змогли сказати всі троє.

– Бачте, що придумали. В перед день Різдва по селу вештатися. Сказано ж усім нашим сховатися. Чи ж ви дурні, чи ж вам позакладало? – сердилася Баба Яга. – Вас мати не вчила, що може трапитися як до дванадцятої не встигнете додому повернутися? Ану показуйте годинники.