Розділ 4.

Принц так поганяв ведмедів ніби його не ніч наздоганяла, а справжнісінький кінець світу на п'яти наступав. Зоряна заледве втримувалася на тих крижаних санях, так нею кидало. А от риба подвигу зірки здійснити не могла. І одна за одною висковзала із санчат на сніг.  Ото хтось потім її по весні знайде й назве новим різновидом квітів – підсніжником лускатим. А хтось інший знайде поморожених лісових вартових, та вони йому вже не будуть загрозою. Бо так добре у магічній кризі відіспляться, що стануть геть ручними.

– Якось воно все не по-людськи, – скаржилась Зоряна, притримуючи заморожену Бабу Ягу аби та з саней не звалилася.

– Той добре, – відповідав Принц. – Бо ми й не люди.

– Не певна. Поглянь на себе. Куди це поділися твої плавники й зелений писок?

– А я тебе попереджав. Бо вже ніч на порозі, ось-ось із-за горизонту вигулькне.

– То що права була Баба Яга. Ми серед людей лишимось? – хвилювалася Зоряна.

– Ти як хоч лишайся, а мені додому треба. Батько дізнається, розгнівається. Ще чого озеро з берегів вийде, все навкруги потопить. Моя вина буде. Тому я рибу віддам і додому, а ти хоч лізь вгору, хоч чикай доки та стара скандалістка розтане й на гейзері тебе додому відправить.

– Аякже. І останнє волосся мені зістриже. Ти поглянь, як ті пернаті мене обскубли.

– Поглянути не можу, але співчуваю. Та ми вже близько. Он і ялинку видно.

За якусь хвилину крижані сани зупинилися неподалік полянки, що із прикрас мала височенну блакитну ялинку та перекошену низеньку хатинку. На даху димар, з димаря дим.

– Ого, – вразилась Зоряна, – ялинка й справді дістає небес. І вона, мабуть, чарівна. На ній замість шишок ростуть… я навіть не знаю що це.

– Це ялинкові прикраси, – відповів Принц, стягуючи мішки з рибою й зав'язуючи ті, що розв'язалися. – Це так люди до свята наряджають. Роблять їх самі. Їх ще іграшками називають. Та ці, мабуть, ними і є. Свято мине і діти знову ними гратися будуть.

– А де ж ті діти про яких ти казав?

– Зрозуміло де, – криво посміхнувся Принц. – В хатинці біля печі сидять. Навіщо ж їм на такий мороз виходити?

– Як навіщо? В сніжки пограти. На санчатах покататися. Зимою полюбуватися. Гарячого молока під ялинкою попити.

– Ого як розігналася. Це може так твій Пустомеля чинив, бо ти його увесь час своїм світлом зігрівала. А в малих і кожуха немає, і сорочка в латках. Так бабуся біля озера розповідала.

– То що ж вони на свято й біля ялинки не побавляться?

– Може на якусь хвилину й вистромлять носа. Та певно, що не вночі. А чого ти стоїш як заморожена. Давай, лізь нагору. Доки дістанешся вже й ніч прийде, тебе забере.

– Та добре, – з сумом відповіла Зоряна й поглянула на хатинку.

Крізь віконце на неї дивився маленький хлопчик. Зоряна привітно помахала йому рукою. Хлопчик відскочив від вікна й за мить вистромився з дверей.

– Виходь гуляти, – запропонувала Зоряна.

– Не можу, – відповіло хлоп'я й показало босу ніжку.

– Ой як же то все не по-людськи, – знову заспівала своєї Зоряна. – До ночі ще є час, я ще встигну.

– Ти це куди зібралася? – Принц ухопив Зоряну за руку.

– Я в хатинку. З бабусею знайомитися й дітям взуття лагодити. Он скільки в мене для цього матеріалу є, – Зоряна показала своє обірване волосся. – Спасибі вартовим, бо в самої б рука не піднялася.

– То і я з тобою, – Принц закинув мішка на плечі. – Бо ту рибу ще ж почистити треба. Та й сиру ж діти, мабуть, не їстимуть.

От так Принц та Зоряна з повними руками подарунків увійшли до хатинки, а разом з ними туди увійшло і справжнє свято. І ніхто вже їм не міг завадити спілкуватися, ні час, що швидко плинув, ні нічка, що давно у віконце заглядала. Хіба Баба Яга, яку лісова чортівня від магічної криги обтрусила й до тями привела.

– Ну я зараз їм покажу, – лютувала Баба Яга. – Вони в мене отримають.

І з самими лихими намірами вона увірвалася до хатинки. І що там почалося. Такого хаосу й на базарі у неділю не буває. Тому з криком та ґвалтом усі вибігли на двір.  А дітки, що тепер мали і теплі чобітки, і теплі жупани, раділи й снігу, і ночі, і навіть дивній незнайомій бабусі, що гралася в доганялки з сестричкою Зоряною.

– От паскудне дівчисько, – верещала Баба Яга. – Я тобою піч розпалю.

– Попечетеся, – глузувала Зоряна і вже лізла на ялинку.

Баба Яга за нею намагалася та старечі ноги не слухалися. А ще дуже заважали снігові кульки, що в неї повсякчас кидали розгнівані діти.

Хвилина за хвилиною, а Зоряна вже видерлася на самісінький вершечок. Дістала з-за пазухи вуглик й пожбурила в небо.

– Ой, ой, – прокинувся Дуйлик. – Гаряче, як же гаряче. А! Он ти де, дурне дівчисько. А я в же хвилювався, що ти таки впала.

– Таки впала, Дуйлику. Пробач мені, що тебе не слухала.

– То пообіцяй, що більше так не будеш, – посміхнувся нічний вітерець.

– Буду, Дуйлику, буду. Бо в мене тепер є до кого падати. І повір вони мене дочекаються.

– Ой. Про, що це ти?

– Все розповім. Лиш трішки пізніше. А зараз. Будь другом, поклич моїх сестер. Хай над ялинкою зберуться.

Дуйлик надувся, але прохання виконав. Зібралися небесні зорі й лаяти Зоряну почали.

– Винна, сестриці. Винна. Прийму покарання, лиш потім. А зараз зробіть ласку. Подаруйте мені ваше волосся. Там на землі воно потрібніше. Там воно не лише освітить, а й зігріє.

Дивне то було прохання. Та зорі знали, що волосся відросте, а ображена сестра може й взагалі на небо не повернутися. Тож кожна висмикнула в себе кілька волосин, скрутила яскравим жмутиком й кинула на ялинку. Засяяла ялинка сотнею маленьких вогників. А найяскравіший з них був на самісінькому вершечку.

– Я повернуся в наступному році! – кричала Зоряна. – Чуєш мене, Принце. Моє волосся відросте і я повернуся. Чекай на мене. І бережи ялинку, аби мені було як спуститися. Зі святом вас! Бувайте!

З тих самих пір, щороку на вершечку ялинки загоряється яскрава зоря. А тоді й сотні дрібних вогників, що після свят перетворюються у подарунки, котрі гріють душу та тіло.