Казкарка

2.2.

 

  Отямилася Леся від скрипу важкого замка у дверях. Їх якраз відпирала бабуся з двома зв’язками ключів. Її строгий костюм і оцінювальний погляд змушували стати по команді струнко. Тонкі губи вкриті зморшками наче їх часто невдоволено стискали, були підведені цегляно-червоною помадою. Вона поважно ступила всередину приміщення і ввімкнула світло. Цей зал також був облаштований світильниками, які спрямовували світло саме на обрану роботу і під потрібним кутом. Погляд Лесі вихопив один із темних прямокутників найближче від входу. Він був висотою майже в зріст дівчини. Вона зрозуміла, про які пошкодження йшла мова. Місцями килим вкривали горілі плями. Та попри це можна було розгледіти композицію з кількох сцен і облямівку з в’юнка. Ці квіти, більше схожі на мозаїку з геометричних фігур, від спрямованого на них погляду оживали калейдоскопом, підлаштовуючи свідомість під себе. Леся вгледілась в їх пласке зображення, без перспективи та реалістичного об’єму і відчула, що її затягує.

  Так, у килимі відчувалася самобутність наївного народного мистецтва, а разом з тим, його природність. Ніби все на своєму місці − нитка до нитки. Так працював справжній майстер, на межі знання та інтуїції, доведених роками практики до бездоганності. Композиція в цієї незвичної картини була продумана так, щоб вести глядача по колу, за перебігом подій до кульмінації в центрі. Саме там на перлах лежала потвора, догризаючи чиїсь кісточки. Майстер не знудився навіть зобразити кров в кутиках пащі та шматочки м’яса. В цієї казки не було щасливого кінця.

  Буває, коли мозок не одразу збагне, що бачать очі. Так сталося і з Лесею. Можливо через те, що її очікування були геть інші, вона так яскраво відчула себе частиною сцени. Дівчину ошелешив ірраціональний переляк та огида. Вона в заціпенінні не відводила очей від чудовиська, яке почувало себе хазяїном становища. Здалося навіть, що їй в ніздрі вдарив сморід цієї потойбічної потвори, яка не може існувати при світлі дня. Якась неминучість почала давити на Лесю з усіх сторін і просто зсередини. Чи не вперше в житті вона дивилася на ілюстрацію і погоджувалася, що це ПРАВДА. Їй захотілося втекти, негайно покинути це місце та заборонити собі думки про нього. Або ще краще − знищити полотно. Вона ковтнула, щоб змочити гортань. А може стримати крик. Перевела погляд на руки. «В пошуках зброї?» Знайомий предмет трохи привів до тями. Вона не пам’ятала коли відкрила додаток камери. Палець звично натиснув на кружечок. Потім ще раз, і ще. Магія вщухала. Знову світило сонце. Крізь вузьку шпарину бійниці чувся приглушений гул міської вулиці.

  − Ці зображення так діють на багатьох.  − Дядько з’явився нізвідки. Леся не змогла пригадати, чи бачила його коли відпирали двері. − Мало хто може довго їх розглядати, без…

  Звучний голос чоловіка мав відлуння в напівпорожній залі, тому справив моторошне враження. Лише вахтерка стояла непорушно, вдаючи із себе мовчазного сфінкса, який свою справу виконав.

  − Я сфотографую для вас решту. − Дядько, чийого імені Леся так і не спитала, говорив неквапливо, навіть обережно. − Тільки не відмовляйтеся. Мене запевнили, що ви чудово робите репродукції й дуже пунктуальні. А в грошах проблеми не стане.

  Чому її переконують? Можливо, що вона не перший художник, якому пропонують цю роботу? Все це було дуже дивно, але на обдумування бракувало сил. На дівчину напала апатія і слабкість. Так з нею трапляється після сильного емоційного потрясіння. В голові почало паморочитись. Леся відчувала, що очі сильно щипає і вони от-от закриються. «Мабуть, даремно я вчора допізна засиділася за комп’ютером.» Вона кивнула, відчуваючи як по задубілій шиї пробігли мурашки й осіли на потилиці, і віддала телефон.

  Тісно. Їй здавалося, що мури незабаром її роздавлять. Та в коридорі відчуття якоїсь потойбічної присутності минуло.  Все ж, коли вона стояла там, це було… «Краще не думати про всілякі моторошні речі.»

 − Що за молодь пішла? Зовсім немічна. От у мій час… − Пробурмотіла стара жінка, йдучи мимо Лесі й брязкаючи ключами. Цей звук був схожий на скрегіт ланцюга з кайданами. «Сказала ж, досить!»

 − Не ті часи, зовсім не ті. – Строга вахтерка-ключниця різко розвернулася і глянула на дівчину так, наче хоче пропалити в ній дірку. − Всі ви неправильні, ненормальні. Що стало з цим світом?

  Леся все ще під враженням від килима не знала чого від неї хочуть і як варто відповісти на подібні слова. В якусь мить, гнівний погляд змінився.

 − Розвалили, розтягли по кусочках мою країну. Нічого вже не буде як раніше. – Старенька втратила всю войовничість. Вона розгублено водила мокрими очима, наче шукаючи опори.

  Дівчина слухала голосіння здогадуючись, що розмовляли зовсім не з нею. Скоріше з поколінням, яке  бачили в ній. Так, нічого не буде як раніше, союз розпався і крапка. Та й інакше нового не побудуєш, не знищивши спочатку старе. Вона з сумом подивилася на бабусю, яка віддалялася опустивши плечі й втративши всю зухвалість. Нічим не зарадиш, коли людина живе в полоні привидів минулого. Її погляд проходить крізь тебе. А все через страх піддати сумніву застарілі переконання. Та хіба це означає «бути собою»?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше