Нечупара та Дракон

    Жили-були чоловік та жінка і була у них донька неймовірно вродлива, але дуже неохайна й лінива. Батьки що тільки не робили, але нічого вдіяти з нею не могли. Бо поки її до роботи докличешся, то голос зірвати можна. Що не почне робити, то не закінчить, а якщо щось і зробить, то всеодно треба переробляти. «Мабуть, ми винні, що пестили її дуже, бо вона ж єдина наша дитина... Що ж нам тепер робити? Не змогли ми дочку нічому навчити. А коли нас не буде, що ж з нею стане?» – бідкались батьки.

Ось прийшла пора їй заміж виходити, а ніхто не бере. Кому така дружина потрібна, яка не вміє готувати, прати, прибирати й навіть коси розчесати? Тож поки батьки працюють на городі, вона сидить собі на ганочку і в небі хмаринки розглядає.

Їй навіть ім’я своє ліньки було називати. Коли якийсь перехожий й спитає, як її звуть, то вона тільки махне рукою, наче від мухи відмахнеться. А як водички в неї попросять, то махне рукою в бік колодязя, мовляв самі набирайте. Тому за таку непривітність, за волосся довге нечесане, за личко не вмите, прозвали її люди Нечупарою.

Одного ранку дівчина, як завжди, сиділа на ганку й під ногами мурах рахувала, як до неї підійшла сивенька бабуся і попросила водички та шматочок хліба. Побачила дiвчина, що бабуся старенька й сама водички з колодязя не здужає дістати, а ще по хліб у хату йти треба, то так тяжко зітхнула, через те що їй стільки зробити треба. Тільки підвелася з місця як знову сіла. Бабуся все зрозуміла й сказала:

- Нічого, життя навчить.

Підняла старенька вгору свою палицю, на яку весь час спиралася, й покликала темну хмаринку, що дощ цього дня віщувала. Тільки та до неї підлетіла, як бабуся спритно на неї залізла ще й розгублену дівчину з собою прихопила. Й полетіли вони невідомо куди. 

Батьки це побачили та гірко заплакали, але вдіяти нічого не могли, бо вже знали, що це чаклунка забрала єдину дочку.

Привезла чаклунка дівчину до далекого Чорного замку, що на горi височить і там біля входу й залишила наказавши:

- Тут живе Золотий Дракон, виконуй всі його накази. Через місяць я повернусь і якщо він буде незадоволений твоєю роботою, то я тебе з’їм. Якщо, звісно, він сам тобою не поласує.

Засміялася голосно та й полетіла по своїм чаклунським справам. Страшно стало Нечупарі від тих слів. Озирнулась навколо, шляху назад не має, бо літати ж не вміє, діватися нікуди, вперед треба йти. Постукала в двері, а ті ніби тільки цього і чекали, самі відчинилися. Пройшла вона через двір, нікого. А замок величезний, покоїв не злічити.

Поки дівчина стояла, не знаючи куди їй іти та що робити, як раптово з дверей вийшов гарний хлопчина. Вони зіткнулися і ледь не впали. 

- Це що за опудало? Звідки ти? – спитав юнак.

- Я? – у бідолахи відняло мову.

- Ти б спочатку привела себе до ладу. Почистила одяг, вмилася та причесалася. А потім би вже... людям на очі потрапляла.

    І пішов собі далі не зупиняючись.

Вечір тихесенько підкрався, ніби боявся сполохати дівчину, яка знайшовши собі маленьку кімнатку, двері якої самі привітно для неї відкрилися, поринула у роздуми. Так багато вона не думала ще ніколи у своєму житті. Чому все це сталося з нею? Що вона робить не так? А особливо думки про цього темноволосого хлопця з блакитними очима не давали їй спокою. Вона зрозуміла, що дуже йому не сподабалась, і міркувала як це змiнити. 

Тому перше, що вона зробила прикинувшись вранці, вона вмилася та причесалася. Хоч це було доволі складно. 

Раптом почула, що хтось наче співає. Побігла вона на той спів. 

Зайшла до кухні, а там маленька, пухкенька жіночка смаколики готує, каструлями та сковорідками вправно керує. Ножі самі все чистять та нарізають, ложки самі перемішують, те кипить, те шипить, те булькотить. Чудова музика та й годі!

Помітила гостю кухарка та перестала співати і все зупинилося, навіть здалось, що яєшня на пательні шкворчати перестала.

- О! То у нас новенька! – привітно всміхнулася до дівчини та знову закерувала-заспівала, – Чого поставали? Прийде наш хазяїн, а вечеря не готова!

    І все знову заворушилось, зазвучало. Любо було глянути. Дівчина аж замилувалась і їй стало якось ніяково ось так стовпом стояти.

- А що мені робити? – спитала вона.

І почалось: принеси води, підмети, помий, поріж, прибери, постав, помий руки, сідай та їж. Дівчина не зрозуміла, як вона стільки всього переробила, і опинилася за столом. Пригостила її куховарка такими стравами, які вона навіть і уявити собі не могла, хіба що уві сні побачити. Ні з чого вони зроблені, ні як їх їсти не знала. Зовсім засоромилась дівчина. А коли почали знайомитись зовсім знітилась і прошепотіла:

- Мене звуть Нечупара.

- Хіба це ім’я? Ось мене звуть Надія Смачна. А ти маєш своє справжнє ім’я згадати. Мені ти нагадуєш якусь квітку, або сонечко. Он яке у тебе чисте личко. У тебе має бути якесь гарне ім’я. 

    Що й казати дівчині сподобалось, що її порівняли з квіткою та сонечком. Їй захотілося стати ще кращою та якомога швидше ім’я знайти.

- Нажаль, я тобі допомогти не можу, – сказала кухарка, – але гадаю, що наш Шукаю Лад допоможе впоратись.

- А хто це?