Одна сумна казка

Був собі один король, що дуже полюбляв казки. Якби не корона на голові можна було б подумати, що то якийсь жартівник сидить на троні та казки розповідає. А розповідати він любив: міг зранку розпочати, а ввечері ще не закінчити. Але треба було ще й державними справами займатися. Нудно, нецікаво: накази, укази, прохання, нагороди, покарання й таке інше. Його піддані швидко дізналися про таку слабкість свого короля. І замість виконання своїх прямих обов’язків стали просити їм щось розповісти, а зі справами вони мовляв самі впораються. Довго його вмовляти не доводилось. Тільки почнуть щось вирішувати: скільки та що сіяти, які запаси на зиму робити, як хтось з них, а частіше всього скарбничий, говорив: 

- А пам’ятаєте, як в одній казці, що ви нам колись розповідали, так там варто було лише паличкою махнути и все готово.

- Так то ж паличка була не звичайна й дістати її ще потрібно було. От слухайте... – починав говорити король і вже не міг зупинитися.

Одного разу до цього королівства потрапив казкар. Звістка про нього долетіла до самого короля. Як той зрадів... Це ж на нього чекають нові казки та історії. Звелів привести казкаря до свого палацу. 

Палац мандрівному казкарю дуже сподобався красивий та величний, але становище у якому знаходилися мешканці цього королівства його вразило.  Бо налоги були непосильні для людей, завеликі. Будинки міністрів були навіть пишніше за палац, а звичайні робітники жили у хитких хатинках, були бідно одягнені та напів голодні.

Почав казкар оповідати казку: 

- Побував я у багатьох країнах, багато чого бачив. Так от, жив собі один цар, їв, пив, та казки слухати любив. 

- Казки! Ти диви, як я! – зрадів король, аж на троні підскочив. – Цікаво, розповідай далі.

- Тільки його підлеглі – продовжив той, – користувались цим.

- Ай, негідники! – пригрозив король і своїм підданим.

- Ай-яй-яй, негідники! Хіба ж так можна! – підхопили ті. А у самих аж зуби від люті заклацали. 

Казкар продовжив:

- І пустили вони свої справи на самотік, або ж робили що хотіли. Так нахазяйнували, що народ почав бідувати і злитися та в усіх бідах винуватити царя. Царство почало занепадати. Дізнавшись про таке тяжке становище, володар сусідньої держави напав на них, швидко й з легкістю завоював його. Бо люди не підтримали свого царя, навіть, допомогли вигнати його... 

- Такого не може бути! – схопився з місця скарбничий. 

-  Брехня! – в один голос підхопили міністри.

Піддані короля почали говорити, що цей казкар якісь не цікаві казки розповідає, бо в них немає нічого чарівного. Що їх король краще розповідає. Й вони не хочуть слухати такі дурниці.

Казкаря прогнали геть.

Минув час. Король вже і забув про той випадок. І раптом сусіднє королівство об’явило їм війну. Король кинувся збирати військо. І тільки зараз побачив реальний стан речей, побачив бідність свого народу. Але виправити вже нічого не міг. Королівство захопили, а йому довелось тікати.

Король багато мандрував. Він побачив як живуть люди в інших королівствах, також бачив їх володарів. Бачив королів-тиранів і королів, що турбуються про добробут свого народу. Він багато чого переосмислив, страждав та дуже сумував за домівкою. 

І одного разу вони зустрілись казкар та король без королівства. 

Спитав казкар:

- Ваше величносте, ви досі полюбляєте казки?

- Досі, – сумно відповів той. – Тільки який же я король? Я так підвів свій народ. Знав багато казок, розповідав, але сам не прислухався до їхньої мудрості.

- А зараз прислухаєтесь?

- Зараз я багато чого зрозумів...

- А давайте я загадаю вам загадку і по вашій відповіді теж все зрозумію: 

Один, мов свиня, товстий,

Другий, мов колосок, худий,

Третій, мов кріт, сліпий.

- Знаю, – відповів король. – Перший, то мої міністри. Вони ситно їдять, п’ють та нічого не роблять. Другий, то мій народ, він багато робить, але нічого не має. А кріт, то я. Жив і не бачив, як мій народ живе.

- Бачу, що ви вже не кріт.

- Але ж і не король.

- Це можна виправити. При бажанні багато чого можна виправити. Все залежить від вас. Кожна казка заслуговує на щасливий кінець. 

- До речі, а як скінчилася та казка, що ти розповідав у моєму палаці? - спитав король.

- Я думаю, незабаром дізнаємось, - відповів казкар. - Гайда до вашого королівства!

Коли вони дістались королівства, то зайшли до найближчої корчми, щоб перепочити. Люди там сиділи похмурі й сірі майже такі як і стіни, що їх оточували. Та тільки побачивши казкаря дуже йому зраділи, кажуть:

- Розкажи нам, друже, щось веселе, бо життя у нас сумне. І сумнішає з кожним днем.  

- Чого ж так? – спитав той. – У вас же тепер новий король.

- Як не тяжко жилося за часи правління старого короля, а новий нам зовсім чужий не жаліє наш народ зовсім, – почулося з темного кутка кімнати. – За його правління стало ще гірше жити. Налоги стали ще більші та безжальніші.