РОЗДІЛ 4 – Ах, це весілля, весілля.

Ніч була в самому розпалі, на небосхилі світив повний, величезний місяць, освітлюючи шлях одинокому гостю Заповідного лісу. Іван, юрко біг за чаривним клубком Баби Яги. Шляховий клубок вів царевича тільки йому відомою стежкою, то прямо стрибає, то різко праворуч, потім вгору, вниз. Він все котився і котився мудреною, заплутаною стежкою, з купини на купину та за поворот, а потім ще одні поворот, довгий шлях і тяжкий. Іванові він здавався нескінченним, і ось коли молодий царевич почав вже добряче втомлюватися, тяжко дихав, спотикався, нарешті, з'явився болотяний топ. Тут клубок зупинився, ніби втративши нитку подальшого напрямку, закрутився дзиґою на місці.

Захеканий Іван підбіг до нього, постояв, віддихався, а потім нахилився, підняв клубок та в руках його повертів уважно роздивляючись. Клубок-то чарівний, наче нитка проста, а золотом відливає, у царевича навіть руки затряслися, засвербіли це чаріане диво в кишеню сховати. Занадто царський син блиск злата полюбляв, життя живої істоти менш цінував ніж звук монет. Щоправда, вистачило йому духу непоспішати ховати клубок у кишеню. Озирнувся на всі боки, роздивляючись, що його оточує, від місяця яскраве світло на землю падало, добре освітлювало все навколо. Іван невдоволено почухав маківку світло-то воно світло, а далі йти самому страшно. Купи навколо, пні старі, трясовина, а раптом не туди ступиш? Ще жаби підквакують і на величезному висохлому дереві сидить пугач, очима жовтими виблискує, з Івана їх не зводить та пихтить. Може і нечисть поручь? Баба Яга оберег дала, та чи справжній він? Відьма вона ж і є відьма!

Зітхнув Іван, кинув клубок додолу в надії, що той шлях далі покаже, та де там, лежить клубок, не ворухнеться, як камінь на місці застиг.

- Обдурила все-таки стара, - сердився царевич, знову клубок у руки підхопив, покрутив.

Коли чує за великим пнем, шарудить, щось і тихо підвиває. У царевича від страху дух перехопило ось він клубок із своїх рук і випустив додолу, а той за камінь одразу закотився. Іванові боязко і водночас цікаво, а раптом там, за цим страшним пнем не чудовисько, а царівна зачарована сидить, від горя ридає?

- Даремно я Фініста, так рано залишив у відьми, нагоді зараз був би, - витираючи рукавом щоку від бруду, нарікав на себе Іван. Потім підхопив великий ціпок, що поруч валялся, і тихенько став до пня підбиратися.

Не встиг він підійти до нього дуже близько, коли з-за пня жінка піднялася. Що це саме жіночка з її силуету зрозумів. Іван її хоч зі спини тільки бачив, але місяць на небосхилі яскраво світить, ось по обрисах фігури він і зрозумів, що точно жінка, а не чоловік. З пологшенням зітхнул, скільки радості в ньому в цю мить піднялося, переможна усмішка сама розпливлася на обличчі царевича.

- Ти, болотна царівно? — гукнув незнайомку Іван, посміхаючись у всі тридцять два зуби, але ціпок з рук не випустив, чи мало що за тварюка на болотах зачарованих може водиться, хочь і жіночої статі. Ось тільки терпіння у царевича мало, а мізків ще менше. Іван вирішив колами не ходити і так би мовити – «бика за роги одразу брати». - Давай, красна діво, виходь за мене заміж, сам царський син тобі пропозицію робить, дура тільки відмовиться!

Іван ще не встиг усвідомити, яку стратегічну помилку зробив, поспіхом сказавши слово «заміж». Такі слова чарівні і у простої дівки ґрунт з-під ніг вибивають, а тут кікімора! Діва спочатку ойкнула, завмерши немов осиновий лист на місці, якраз, коли почула незнайомий голос, а при заповітному слові ожила, спритно розвернулась, розкидаючи свої тоненькі, кривенькі ручки в сторони для обіймів і скалячись чорними зубами на всю пащу. Вона тут жодного нареченого зловити не може, а щастя воно виявляється і саме прийти може, цілком собі добровільно!

- Я згодна, царевичу, - видихнула кікімора, перетікаючи ближче до несподіваного нареченого.

А той, коли щастя своє анфас побачив, став задкувати, увертаючись від рук кікімори болотної, а ще око ліве сіпалося у царевича, та й рум'янець з лиця пішов зовсім.

- Ти точно царівна? - спитав Іван у черговий раз ухиляючись від обіймів нареченої.

- Вона сама, Болотна! - посміхалася кікімора, намагаючись обійняти невдаху нареченого.

- Еко тебе Мар'я Морівна зачарувала, - просипів Іван, вкотре, юрко ухилившись від обіймів, і сили звідкись у нього з'явилися, наче недавно ноги ледве тягав, коли за клубком біг, а тут стільки активності проявляти став, щоб від свого щастя відкреститися.

- Ой, чаклунула, окаянна… - зупинилася на мить кікімора і ображено потерла однією рукою свій багатостраждальний зад.

- Давай, чи що, розчаровуватись, - зітхнув приречено і скривився Іван. Де він ще жінку царських кровей знайде? А без шлюбу півцарства батько не дасть!

- Це як? - здивовано почухала потилицю кікімора.

- Знаю, як, - знов тяжко зітхнул царевич. – Цілуватиму тебе. Он сестра моя жаба, жабою, а поцілуєш, людиною стає, - прошепотів приречено Іван.

- Я згодна! - заспівала радісно кікімора, склавши губки бантиком, і потяглася до Івана.

Іван з хвилину гидливо на неї дивився, ніби оцінюючи, а чи варта гра свічок. Потім згадав, що батько йому полцарства обіцяв, якщо одружиться, та ще обіцяв із скарбниці злата відсипати, бенкет на весь світ влаштувати. Задумався Іван, з одного боку одружуватися зовсім нема бажання, а з іншого боку полцарства та півскарбниці хочеться. Потім на наречену ще раз глянув приречено, дістав з кишені хустку біленьку – шовкову, до своїх царських губ обережно приклав, очі ясні закрив та цмокнув кікімору в губи. Думав одразу відсторонитися, та хто ж йому таке щастя подарує тепер? Наречена ініціативу ту перехопила, згрібла невдаху женіха в оберемок, мертвою хваткою. Сил у неї виявилося багато, хоч худенькою, кривенькою виглядає, просто так з обійм не вирватися. Іван крутиться, виривається, а кікімора щаслива, та давай Івана взасос цілувати, хусточку ту з рук царевича вирвала, та в трясовину викинула. Через хустинку цілуватися не те зовсім.