Казки Заповідного лісу. Ядвіга.

РОЗДІЛ 5 - Переполох у тридев'ятому царстві.

Цар Гвідон ходив з одного кута в інший, гнівно пихкаючи і лаючись. Він згадав не злим тихим словом усіх своїх родичів та помічників.

 — Це ж яка ганьба! – шипів цар. - На носі важливої ​​дипломатичної місії, коли в царство з'їдуться іноземні посли, мої діти вчудили... один кращий за іншого. Тут договори треба підписувати: про торгівлю, військову допомогу, мирні договори укладати, а тут таке... Одна на жабу перетворилася та втекла! Другий у будинок замість дружини не зрозуміло, що притяг. Тепер сам мучиться, і всій царській хаті спокою немає! Та й бастард не кращий! Фініст взагалі біля лісової відьми прохолоджується. Невдячні! – заволав цар.

Царську голову засмучували важкі, похмурі думки. Та його на сміх у сусідніх державах піднімуть. Це в кращому разі на сміх піднімуть, а в гіршому війною підуть. А що таке війна? Війна — це розруха та економічна криза, знову ж таки непередбачені витрати зі скарбниці. Холопи он, вже, зло дивляться після чергового підняття податків, а що робити? По-царськи жити, це дорого коштує... Бали, царські полювання, вбрання, та багато чого потрібно, щоб у багнюку обличчям перед сусідами не впасти, на висоті виглядати. А якщо зараз військовий збір оголосити? Бунтувати ж почнуть.

- Ганьба, ганьба, - заволав Гвідон, вкотре, навертаючи коло царськими хоромами. - Який сором.

Непорушно тут сидів тільки придворний маг – Мерлін. У нього на обличчі відбивався нудьгуючий вигляд, він косо поглядав на гнівающогося правителя, потім став ліниво розглядати нещодавно зроблений манікюр на своїх нігтях. Поруч із ним сидів червоний, як рак скарбник, а біля того зляканийі блідий зіллявар, він крутився на лаві і забився в самий куток.

- Дармаїди! - розвернувся у їхній бік цар. - Так підставити, так підставити! Так у такий складний момент! Це ж треба постаратися!

- Ваша Величність, ви вже вибачте, але підставили вас ваші діти, - нудним тоном промовив Мерлін.

Цей суровий чоловік міг собі дозволити подібний тон та манеру спілкування з царем. По-перше, він був майже зятем царюючого Гвідона, а по-друге, навіть цар його побоювався, чітко розуміючи, що з магом такого рівня треба дружити.

- Ти поговори мені тут, - стукнув кулаком по столу Гвідон. Побоювання, побоюваннями, а обличчя слід тримати. – Не подивлюся, що зять майбутній. До речі, зять де моя дочка? Ти її вже два місяці знайти не можеш. Кровиночка рідна на болотах мерзне! Замість того, щоб на балах сидіти та вагітною ходити.

- Ваша кровиночка, сама вирішила жабою обернутися і втекти, - скривився маг, згадуючи момент оголошення їх заручин.

- Вона дівка, отже, дурепа. Їм дурити можна, - зітхнув цар, у нього щодо цього була своя філософія. - У них, у всіх перед весіллям дурниця в голові літа, нерви б'ють. Мамка її така ж була, дурепою. Теж втечу вчинити хотіла. Простирадла зв'язала між собою і через вікно викинула з вежі, вниз полізла, то ми її там і зловили, одразу під вінець потрапила. А то дівка дурна, двері до своєї кімнати забарикадувала, не зайдеш просто так. Істерила, звісно, ​​але нічого. Злюбиться, змириться. Ось яку доньку красуню народила. Гаразд, Василиса дура, у матір пішла, але ти мужик, маг як-не-як, що не міг бабу вмовити?

- Ну так, умовиш тут, коли вона спочатку тобі об голову горщик з квіткою розбиває, а потім у жабу перевертається і у відкрите водоймище з розгону сигає, - потер зло лоб Мерлін. - Характер у вашої доньки поганий, скажу я вам відверто. Погано ви її виховували!

– Так, нічого не знаю! - обурився Гвідон. - Ти маг, великий чарівник, от і шепчі свої фуглі-муглі, - знову стукнув по столу кулаком цар. - Спіймати, в людину перетворити та одружити, тобто заміж видати. Потім, щоб пестив і плекав. Якщо діти Василиси на людей будуть схожі, - зітхнув утомлено цар. - А то в тому, що онуки від Івана будуть людьми, я глибоко сумніваюся. - Помовчавши, цар додав. – Значить так, якщо онуки від Василиси будуть мати людську подобу, бути їм моїми спадкоємцями, слово царське даю.

Ось після цих слів у Мерліна очі загорілися, руки засвербіли, та тільки цар цього не помітив, занурений у свій смуток, та думи похмурі.

- Труїли? - перевів погляд Гвідон на зіллявара.

- Труїли, царю-батінко, - той ще глибше втиснувся в куток.

- А вона? - Гвідон буркнув на нього та подивився грізним поглядом.

- А вона ще добавки попросила, - пропищав зляканий зіллявар.

- Так іншу отруту спробуй, - сердився цар. - Чого я тебе повинен навчати? Хто у нас зіллявар і з отрутами фахівець?

- Так, батько, ми вже все на ній випробували, - зіллявара почало трясти дрібним тремтінням. - Вона тепер за мною і моїми слугами ганяється, усе добавки вимагає. У мене немає такого запасу отрут, помилуй, батінко.

Зіллявар сповз із лави і підповз до царя, падаючи перед ним на коліна.

- Ану, повтори. Що значить немає такого запасу отрут? - заревів Гвідон. - Що вона все вилакала?

Зіллявар стиснувся, але нічого не відповів, тільки за царські чоботи, руками вхопився.

- Ану, пішов звідси геть! Щоб до приїзду послів запас був відновлений, - Гвідон відверто сердився. Мало йому дітей, то ще слуги підводять. - Ти в своєму умі Антип, а якщо когось із послів отруїти треба буде?

- Все зроблю, царю-батінко, - зіллявар підскочив на ноги і до виходу швидко позадкував.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше