Казки Заповідного лісу. Ядвіга.

РОЗДІЛ 11- Полоз.

Коли Фрая вивезла Ядвіґу за межі Мідної гори, хранителька не стала гаяти часу, зістрибнула зі спини змії і відразу відкрила портал до печер, які знаходилися в далеких горах. Неспокійно було на серці у Ядвіги, бо обличчя  чоловіків їй здавалися занадто похмурими, вражаючими такими, можна навіть сказати промовистими. Та й Кош поспішив одразу вказівки дати сестрі, відволікаючи її цим від питань які збиралася запитати господиня Мідної гори, і зв'язок розірвав завчасно недаремно недавши їй отямитися. 

- Ой, недарма це недарма, - похитала головою Ядвіга.

Портал відкрився не біля самих печер, а біля підніжжя гір, тепер треба по гірській стежці вгору залізти. Вхід у головну печеру знаходився  за метрів п'ятсот від землі, до нього шлях складний вів, але широкий, доволі зручний. Саме ці місця уподобав для себе Василиск, дар у нього схожий до Полозового. Та й не дивно це, брати як-не-як, тільки молодший, старшому братові в силі трошки поступався. А ще не любив Василиск на поверхні мешкати, все печерами мандрував, старі підземні ходи вишукував та вивчав. Ось і житло собі спорудив під стать, а заразом взявся охороняти дальній кордон чарівного світу. Далекі гори на півночі Заповідного лісу розташовувалися, якраз природною перешкодою служили від Пустоші, не даючи тій на ці краї насувати. Небезпечна місцевість, ще прориви періодично трапляються з  нижніх світів, раніше рідко, зараз почастішали. Занадто тонка була грань світів, які стікалися з Пустошшю, надто нестабільна вона, от і траплялися прориви, але раніше Василиск сам справлявся, а зараз... Вперше на допомогу покликав.

Ядвіга підняла голову вгору, щоб шлях оцінити, а в самої думки рояться, Пустош перед очима стоїть немов передбачення майбутнього, та от незадача, що у душу смут вводила, саме туди Полоз пішов і зник.

Пустош! Пустош – була місцем специфічним, випалена земля яскраво-червоного кольору на багато кілометрів углиб континенту. Дикий звір туди побоюється заходити, рослини тільки в деяких місцях росли, відносно нещодавно стали там з'являтись. З одного боку, ознака це добра, оживає земля, от паростки життя на ній і почали приживатися, а з іншого... зміни не завжди на краще, хто зна, що принесуть і яка погань з’явиться та звідти посуне.

Раніше казали, цей край раєм зеленим був, там маги вогню та землі мешкали і дивним чином їхні магічні потоки перепліталися, не дивлячись на те що стіхії протилежні. Говорять, і ельфів у тих місцях зустріти можна було. Зараз, про ельфів тільки легенди ходять, пішов дивний народ звідси, зник у інших світах, не змогли вони до змін у цьому світі пристосуватися.

Дуже давно це було, нинішні мешканці Заповідного лісу не застали тих часів, не дивлячись на те що й у них вік не короткий. Так от, кажуть кілька тисяч років тому, там війна між стародавніми магами розгорнулася, та така, що її наслідки досі нинішнє покоління спостерігає, у вигляді випаленої, мертвої Пустоші. У минулі часи туди багато сміливців вирушало, все думали зможуть знайти знання давні, таємниці розгадають, могутніми стануть. Хтось взагалі не повертався з тих місць, а ті, хто назад вертався, казали, що нічого, крім сухої червоної землі не бачили, і, втомившись спостерігати неживий краєвид, розверталися і йшли додому.

Понесла ж нелегка Полоза в ці краї, захотів розібратися, що з Пустошю відбувається. Ой, треба було б у Дзеркало світу заглянути, та тільки плата за його відповіді, дуже велика. Та от серце чує, що щось страшне насуває!

Ядвіга моргнула і зусиллям волі відіння прогнала від себе, до гірської стежки стала повільно підніматися. Та тільки навіть одного кроку зробити не встигла, як на її плечі руки чиїсь лягли. Ну, а тут уже все на інстинктах сталося. Не чекала вона такого, так, щоб до неї хтось непоміченим зміг підійти ззаду, чи то просто людина, чи нечисть яка. Вона ж як-не-як Баба Яга, хранителька і простір навколо себе відчуває. Тіло діяло на голих інстинктах, ще чаклунку переляк підгоняв. Вона швидко присіла, потім збила з ніг того хто стоїть позаду неї, і звільнилася від чужих рук на плечах. Придавила собою тіло чужинця, що впал на землю, а руку занесла для удару, сформувавши на долоні складне заклинання. Добре, що вчасно зупинилася – це виявився Фініст.

Так і завмерли вони, мовчки дивлячись один на одного. Фініст на землі розпластався, на ньому Ядвіга сидить із занесеною рукою для удару, заклинання стримує, не дозволяючи тому з пальців зірватися, очі переляком і злістю поблискують, яскравою зеленню налилися, та зіниці витяглася, вертикальними стали, а на кінчиках пальців гострі пазурі. З хвилину, мабуть, вони дивилися один на одного, а повітря ніби іскрилося навколо них. Ядвіга видихнула, чудово розуміючи, що бачити її в такому бойовому стані ще те щастя.

- Зовсім жити набридло, - практично прошипіла Ядвіга.

Заклинання у простір порожній випустила, розвіюючи його. Рукою тільки потрясла, позбавляючись залишкового ефекту. А Фініст лежить, спокійний як двері, руки на її коліна поклав, ще й посміхається немов щасливий кіт що до миски з сметаною добрався, і це ще більше стало дратувати Ядвіґу.

- Та ні, - усміхається Фініст ще ширше. – Чудно та дивно, але ще пожити хочу. А тобі йде.

– Що йде? - здивувалася Ядвіга, спантеличена його словами.

- Зіниця вертикальна, - знову лагідно посміхнувся Фініст.

- Я б на твоєму місці не була такою спокійною та радісною, - встала на ноги Ядвіга, обтрусила одяг від пилюки. – Ті, хто мене в такому стані бачать, як правило мало радощів відчувають, а бувало, і довго не живуть після цього, - хранителька подарувала воїну важкий погляд.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше