Чорт і соловейко

В одному темному лісі серед гір високих жив молодий кремезний і норовливий чорт Зудя. Подейкують, що ніякий він не чорт, а звичайний хлопець, підкинутий до лісу. Бо й хвоста, як у чорта, він не мав. А от звідки тоді роги взялися? Дідько його знає. Увесь час Зудя намагався щось таке утнути, щоб прославитися. То дуба старезного викорчовує, то валуна до місяця намагається закинути. Як то кажуть, «високий до неба, а дурний як не треба».

Якось завітав до лісу соловейко. Сів на гілку і почав щебетати. Чорт так зачарувався, що й сам захотів такий голос мати.

«Оце вже точно прославлюся!» – подумав. А замість того, щоб чемно попросити пташку навчити його співу, як жбурне камінням від заздрощів у соловейка. Добре, що не влучив.

– Ану, малий, швидко навчи мене тьохкати, як ти! У тебе так гарно виходить! Чому ж я, як хочу пісню затягнути, тільки вию, мов той вовк? У чому твій секрет?

Образився гордий соловейко, що прилетів до лісу красу дарувати, а той чортяка його камінням хотів почастувати, та й відповідає:

– Не маю зайвого часу, щоб на такого дурня витрачати! Нехай тебе півні вчать! – і полетів.

– А й справді! Чому б і ні? – вирішив Зудя, пригадавши, як щоранку півня спів із селища лунає. От і визрів у рогатого план. Щойно стемніло, узяв він мішок на плечі й до села подався. Дійшов до найближчого курника, став і думає, як того півня непомітно поцупити, щоб господарів не збудити.

– Що тут гадати?! Діяти треба! – сказав чорт та тільки двері прочинив, а вони як заскриплять – на все село! Звісно, хто ж їх коли змащував? Та ще й тиша навкруги така недоречна. Була тиша, доки пес не прокинувся і не почав гавкати! Чорт із переляку у той курник заскочив, першого півня, що під руку попався, вхопив, у мішок кинув і нумо тікати. Біжить, через гілляки перечіпається, захекався. А вже вдома розкрив мішок та як зарепетує:

– Матінко рідна! Щоб мені своїх рогів ніколи не бачити! Це ж курка! Що ж мені з нею робити? Хто мене тепер співати навчить?

От знесла курка яйце. А чорт голодним був і сердитим, узяв сковорідку й уже думав яйце розбити, щоб яєчню приготувати. як ураз осікся.

– Що мені з того однісінького маленького яєчка за наїдок? Шкода тільки бити, – та й поклав яйце на стіл. – Краще цілу курку запечу і з’їм! Ото вже шлунок потішу.

Стала та курочка бідолашна проситися:

– Помилуй, не їж! Благаю тебе! Курчатка вдома залишилися. Ти краще скажи, навіщо мене вкрав. А я, може, тобі допоможу.

Чорт тоді й зізнався, що хотів замість неї півня поцупити, бо дуже кортить співати навчитися, але в поспіху переплутав.

– Не журися, чортику, – каже курка. – Хіба ж тебе півень цьому навчив би? У кожного стиль і манера співати різні. Він голосить на світанку, бо всіх збудити мусить. А тобі так навіщо? Краще тихенько і з душею.

Не знав чорт, що та курка-чубатурка незвичайною була. Несла вона особливі яйця, які в доброті й мирі перетворювалися на чарівні писанки і таку красу несли навкруги, що йому й не снилося!

Розчулили Зудю щира правда, добра порада, і пожалів він пташку, пообіцяв не чіпати. Щойно чорт це зробив, як яйце на столі раптово заворушилося, закрутилося, мов дзиґа. А потім перетворилося на таку гарну блискучу писанку, що ніхто раніше такої не бачив. Хата засяяла. І так світло в ній стало, затишно.

– Що це з яйцем трапилося? – дивується зачарований чорт. А курка лише посміхається.

Молодий чортяка якось ураз подобрішав і вже наступної ночі повернув пташку туди, звідки приніс. А коли повернувся до хати, чомусь так весело й радісно йому стало, що заспівав тихенько та з душею голосом унікальним і чудовим. Аж сам не повірив! Тож добро творить дива! А краса може кому завгодно душу розтопити.

Тепер у цьому лісі всі звірі, пташки і той самий соловейко на вечірні концерти збираються та Зудю по всіх усюдах прославляють.

Давно це було. Так змінився відтоді чортик, що зовсім його не впізнати. Чемним став, охайним, бороду щоранку розчісує. Навіть роги спиляв. Ліс оберігає. Інколи, як закортить йому щось натворити, погляне на писанку, враз пригадає про добрі справи, що його чекають, та як заспіває!

А ще він пасіку завів. Тепер у нього меду досхочу. Щороку на Медовий Спас приносить діточкам солодощі в село. Поставить на порозі хати й зникає.

Кажуть, дід Жовта Борода, який під лісом живе, і є той Зудя. Він діточок дуже любить. Як зустріне, завжди їм казки розповідає. А втім, хтозна, правда це чи ні. Люди інколи таке вигадують, що ні в тин ні в ворота.