Казочка для козенят

Дивлячись на буденний Київ, я більше не почуваю тривоги, як почувала її у перші місяці мого проживання тут. Не боюся несподіваного гулу літаків, шипіння крапель дощу на асфальті, беземоційних облич і похмурих поглядів. Тут усе чітко – так, як чітко намальовані смуги зебри на дорозі; чітко, як графік руху поїздів метро. У містах панує чіткість.

А дитинство моє розпливається у спогадах, розливається вихором барв і співів. Назавжди ця пора шепоту дерев і дзвону річки залишиться у пам'яті розмитою. Бо виросла я з бабусею і дідусем на проведеній рікою лінії між полями і лісами. Річка Нічлавка пістрявою стрічкою ділила поля на Копичинецькі та Калинівські, а ліси – на Молодий і Старий. Далеко під самим обрієм ховалася у пагорбах золота баня церкви, яку ми з бабусею Гандзею відвідували щонеділі. Не знаю навіть, чи храм був православний, чи греко-католицький. Бабуся навчила мене усіх молитов, обрядів і традицій. Але вона дала мені найбільше знання лише у кількох словах. Усе, що було, є і буде на землі, створив Господь Бог. Лише зло пішло від людей. 

А дідусь, що усе життя провів у лісовій глиняній хатинці на пагорбі біля річки, познайомив мене з Дядьком Лісом і його жителями. Годинами від світанку під час випасу кіз, я слухала історії про русалок, мавок, потерчат, Чура, Домовика та інший Лісовий народ – аж поки з боку дому не лунало дзвінке «Міську-у-у-у», сповіщаючи про сніданок. 

Одного разу я запитала у бабці, чому дідусьо так опікується лісовими жителями: плете вінки для русалок, залишає клапті тканини потерчатам, носить житнє печиво для Лісовика.

– Їжа – то угода з лісовим вуйком, щоб дикі звірі не забирали худоби і птиці. А дарунки для нехрещених – то скорбота. Ще як дідо був такий маленький, як ото ти, був сильний голод по хатах. А його мама – себто твоя прабабця – якраз дитинку під порогом знайшла, дівчинку маленьку і слабеньку. І злякалася дуже, бо і так восьмеро вже не мала чим годувати (а чоловіка війна забрала), та й понесла ту дитину в Старий ліс, назвала Катрусею і лишила там. А нехрещене немовля – ти знаєш – робиться потерчатком і через сім років, якщо ніхто його ніхто не вирятує, стає мавкою-семиліткою або пугачем чи бузьком. Ну а як можна потерчатко на янгола перетворити, птасю?

– Треба кинути шмат якоїсь тканини і сказати: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь!» – і дати тій дитинці ім'я, – слухняно повторила я дідові слова, що не раз уже чула у лісових сутінках, коли поміж деревами блимали блакитні вогники.

У чотири рочки мені дозволили самій гуляти в Молодому лісі, а в п'ять – випасати кози у Старому, бо там трава ліпша. Головне правило – сорочка має бути вдягнена навиворіт, щоб не вкрав хтось із лісових мешканців. А люди з ближніх сіл узагалі боялися у Старий ліс ходити – там їх завше Блуд (товариш Лісовика) чіплявся. 

У неділю біля церкви сільські діти мене сторонилися, бо вважали не людською дитиною, а лісовою – мавкою чи русалкою. Тому за друзів мені були тільки кози, а особливо – маленькі козенятка, що, будучи іще завбільшки з кота, всюди ходили за мною, наче вірна сторожа. Весь день після сніданку і доки сутінки не впадуть на землю я випасала кіз, гралася з ними, говорила, розповідала вигадані щойно історії… Кізочки лягали поруч, клали голівки на коліна і, слухаючи, пряли сірими вушками. 

З часом місце випасу опускалося далі за течією, де навіть у полудень блукав легкий присмерк. Мої казки для козенят довшали, наповнювалися новими героями і дивами, тож згодом слухачів побільшало. Одного дня сонячне світло лилось на ліс дуже сильно, тому під величезними кронами дерев було парко і сонно. Кози лежали під стовбурами і, хоч їхні очі залишалися розплющеними, давно уже спали. Я і сама час від часу позіхала, але старалася докінчити історію про Хлопчика-Вовчика і Дівчинку-Лисичку. Раптом мене розбудив легенький лоскіт гілля по руці. Сонце вже ховалося за обрій, а навпроти стояв старий-престарий дідусь і, здавалося, ховав приязну посмішку за довгою, порослою повитицею бородою.

– Тобі час додому, кізонько.

Його дихання нагадувало шум вітру у гіллі клена, а слова, хоча й розбірливі, звучали, неначе далеке відлуння.

– Ой, точно! – схопилася я на ноги і почала будити кіз. – Дякую, вуйку! – оглянулася ще раз перед тим, як рушити, але на тому місці стояв лише оброслий мохом обламаний стовбур. І вже коли бігла стежкою вверх по річці, навздогін долинуло:

– Приходь завтра доказати казочку!..

Дідусьо, що саме підв'язував малину, усміхнувся, почувши про вечірню пригоду.

– Це сам Лісовик приходив твої вигадки слухати. Бач, який до казок цікавий! Візьми йому завтра свіже яєчко куряче, подякуй, що в лісі на ніч для Чугайстра тебе не залишив. Лиш бабусі нічого не кажи, бо наробить ґвалту – недарма ж Гандзею звуть.

Отож наступного ранку після сніданку у свою торбинку з обідом поклала і яйце, щойно із сідала вийняте.

Коли кози трохи наїлися і просто так уже скубали час від часу листя кущів, а непосидючі козенята вляглися навколо моїх ніг, настала пора для розповіді. Не знаючи точно, на якому моменті заснула, я продовжила її трохи не від початку. Через кілька хвилин на пеньку в іншому кінці галявини, де до того лежало принесене яєчко, сидів учорашній дідусь, а за його спиною ховалася зеленокоса дівчинка трішки старша за мене. Вона допитливо поглядала на мене і, зрозумівши, що небезпеки немає, підійшла ближче і сіла у траву неподалік плести віночок. Після слова «кінець» галявину на кілька хвилин огорнула тиша. Здавалося, навіть вітер їй підкорився – тільки десь аж у Молодому лісі каркала недалека ворона. Та ось Лісовик зітхнув – вітерець колихнув високу траву, – взяв за руку дівчинку і підвів до мене. Кози, що до цього ніби не помічали нових слухачів, без жодного остраху обнюхали їх і ліниво пішли пастись на свіжу траву. Мені натомість було лячно, адже я вперше ось так бачила лісовий народ. Лісовик блиснув очима, в яких ховався дружній вогник – і страх відступив.