Кіберполіція

1

Жодну з частин цієї книги не можна копіювати, перекладати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу автора

 

Листи. Купа листів. Сотні тисяч заяв та скарг щодоби нещадно атакують сервер штаб-квартири Департаменту кіберполіції Національної поліції України. Цілодобове просиджування за комп’ютером спеціально навчених людей, що, зазвичай, поєднують у собі навички юристів, політологів та ІТ-шників. Щодня вони борються із сучасним, проте не менш небезпечним видом злочинності – кіберзлочинністю. Нескінченні фішинги, скімінги, кардінги, кеш-трапінги, піратство – усе це входить до компетенції відносно нового для України відділу захисту національної безпеки. Втім найстрашнішим лихом, з яким щораз частіше доводиться стикатися доблесним захисникам Інтернет-простору ще від часу його появи є соціальна інженерія – найнебезпечніший, найпідступніший і найбільш аморальний вид кіберзлочинності.

Кілька років тому популярні соціальні мережі сколихнула поява закритих спільнот, що, опираючись на слабке психічне здоров’я дітей та підлітків, різними маніпулятивними методами змушували їх виконувати певну кількість шкідливих для здоров’я завдань, останнім з яких було самогубство. Називалися найпопулярніші спільноти переважно «Синій кит» або «Тихий дім», злочинці-засновники йменували себе «кураторами». Мало не два роки кіберполіцейські викорінювали ці токсичні прояви соціальної інженерії і ось, коли, здавалося, вони пішли у небуття,  мережу сколихнула нова хвиля їх беззаконних діянь. Та цього разу ситуація набагато серйозніша: вербування нових невинних душ відбувається мало не вдвічі швидше, бо охоплює ширший віковий діапазон потенційних жертв. У всі можливі закутки Інтернету пробралось воно – «Спасіння».

* * * * *

Денис не спав ось уже третю добу – рівно від появи перших недобрих звісток. З різних серверів під фейковими іменами він влився у величезний потік «Спасіння» й проводив сотні операцій на визначення джерела розповсюдження, якого ніби й не існувало зовсім. Він відкинувся на спинку крісла, заплющив очі й глибоко вдихнув.

– Миколо, що у тебе? – запитав у напарника.

– Глухо, – не відриваючись від екрану монітора відрізав колега. – Одні й ті самі рядки, одні й ті самі завдання, один і той самий порядок.

– Скільки зробив спроб?

– П’ятдесят шість всього, п’ятдесят шість невдало.

Раптово задзвонив робочий телефон. Денис підняв слухавку.

– Алло.

– Хлопці, це неймовірно! – замість привітання прозвучав роздратований жіночий голос. – Таке враження, що ця чортівня виникла одразу й у всіх місцях разом узятих! Що ще більш неймовірне так це те, що з перших хвилин існування воно почало свою паршиву діяльність й надалі кількість підписників на всіх серверах разом узятих зростає в геометричній прогресії!

– Софіє, ти впевнена? Це ж максимальний абсурд. Неможливо, щоб щось поширилось…

– Та я знаю, – перебила його дівчина, – і це не змінює факту!

– Так, – Денис прикрив вільною рукою очі й важко зітхнув, – через півгодини чекаємо тебе в офісі. Перевіриш ще раз. Ми маємо зафіксувати хоч якісь мілісекунди різниці, щоб встановити першовідправник.

– Зрозуміла, – по цьому розмова завершилася.

Софія була єдиною з команди, хто на ніч відправлявся додому і тільки тому, що мала маленьку дитину, чоловіки ж ночували на роботі – покидали пост тільки щоб поспати.

Увійшов Віктор.

– Ранок, – уникнувши попереднього «добрий». – Невтішні новини: наразі маємо понад десять мільйонів завербованих.

Віктор зупинився в дверях, обробляючи якісь дані в телефоні.

– Десять?! – Микола не повірив власним вухам. – За три дні?! Це ж четверта частина українців!

– І третина користувачів Інтернету. Маю на увазі все ще українців, – останню фразу Віктор додав після звернених до нього здивованих поглядів колег.

– Денисе, ти хоч спав?

– А по ньому видно, щоб він спав? – задав риторичне запитання Микола, супроводжуючи його злетом лівої брови на верхівку чола.

– Не до того, – прозвучав втомлений сиплий голос керівника.

– Ти, звичайно, програміст сильний, найкращий від нас усіх разом взятих, але сам подумай, яка від тебе буде користь, коли матимеш кашу в своїй світлій голові.

Слова Віктора були правдиві, від того й такі переконливі, власне як і він сам: під два метри зросту, міцної будови, ще й до всього голос мав твердий, мужній. У офісі його роль була б другорядною, коли б колеги, за виключенням Дениса, не страшилися спілкування з людьми ззовні й мали достатньо часу на слідкування за останніми оновленнями інформаційного простору. На важливих зустрічах Віктор однією лише своєю присутністю створював вигляд охоронця: вищий від Миколи й Софії на голову, від Дениса – на пів, досить кремезно складений, що не заважало йому бути й доволі струнким. Водночас з наведенням страху, він випромінював якусь батьківську турботу за свої колег, що було помітно й у даний момент.

– Напевно ти маєш рацію, – знесилена постать Дениса підвелась і попрямувала до кімнати відпочинку, – розбудіть за дві години.

Вселенська втома читалася у кожному русі керівника. Це помітив Микола, поневолі звівши брови над переніссям, від цього защемило в грудях у Віктора. Коли повз останнього прошкутильгала згорблена кістлява постать, захотілось скрутити шию модератору тієї триклятої спільноти й подивитися, як він віднайде собі «спасіння». Не дарма ж Денис коротає дні і ночі за постійним просиджуванням перед монітором – своєю головною задачею він вбачає якомога швидше вивести на чисту воду злочинців, що гублять невинні людські душі змушуючи грати в смертельну, від того й останню у їхньому житті гру.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше