6

Затримані довго не мовчали. Мало не одразу вони зізнались, що усе це жахіття їхніх рук справа. Інспектор Стрілецький вкотре підкреслив своє унікальне вміння «читати» програмний код найскладнішого у світі механізму – людини. Із наявністю щиросердного зізнання дільничні не бачили потреби в допиті, та Денис усе ж наполіг і йому, як керівнику кібергрупи пошуку дозволили провести цей процес. Іншою вимогою була присутність на допиті всіх учасників злочинного угрупування. Поліцейські знов здивувались, але дозволили. Денис не ображався на насмішки з боку колег по спеціалізації, він розумів, що їм невідомі всі тонкощі ІТ-справи, тож навіть не намагався їм пояснити перевагу спілкування з усіма юнаками, як ланками системи, що вони створили, над одним окремим об’єктом, що поза системою – не працює.

– Можете починати, – залишившись наодинці зі студентами, промовив Стрілецький.

– І що ж саме ви хочете чути? – запитав один із них.

– Я програміст, а тому, гадаю, ви не з чуток в курсі, що я хочу знати все і по-порядку, – збільшуючи суворість у голосі, повідомив інспектор.

* * * * *

– Готово! Все очищено, детально занесено до звіту! – Софія потягнулася в кріслі.

– Останні штрихи зі встановлення відповідності і-і-і-і-і приєднуюсь до блаженного відпочинку, – підтримав Микола.

– Чаю? Кави? – з-за дверей офісної кухні визирнув Віктор.

– Подвійний еспресо без цукру, – Микола завалився на диван обличчям донизу. Останній відпочинок він мав вісімнадцять годин тому.

– Зелений чай, якщо твоя ласка, і печиво, – Софія поклала голову на стіл, поважаючи право колеги на більш м’який відпочинок, все ж вона цієї ночі ніжилася в своєму ліжку, а на роботі провела заледве одинадцять годин.

Відчинилися двері офісу й увійшов Денис.

– Нарешті, – Микола підвівся й сів на дивані, все ж цікавість брала гору навіть над бажанням відпочити. – Розповідай.

Денис повішав шкіряну куртку на гачок і приземлився посеред дивану. З вільної сторони одразу ж примостилась Софія. Віктор вніс підніс із чотирма посудинами різного вмісту й тарілкою пісочного печива. Микола й Софія забрали замовленні напої, керівнику був призначений суничний чай для відновлення сил, собі ж Віктор заварив міцний чорний чай без цукру.

– Більшість наших гіпотез підтвердилась, – зробивши пару ковтків почав Денис. – Програма дійсно була побудована на вірусному забезпеченні, але цікаво навіть не це. Хлопці вмудрилися  підключити шість комп’ютерів один до одного, створивши кільцеву систему у якій кожен комп’ютер неодмінно узгоджував свої дії із усіма у зв’я́зці.

Колеги зачаровано слухали. Не часто у їхній практиці вони мають справу із противником-професіоналом, тому перемога над таким є вдвічі ціннішою. А тим часом Денис продовжив:

– Використовували студенти цю систему виключно для пришвидшення підготовки спільних проектів чи поліпшення зв’язку, під час онлайн-гри. Згодом їм вдалося розробити окреме програмне забезпечення виключно для зв’я́зки, щоб розширити можливості своїх ПК. Але розробка не була досконалою і з черговим підключенням до мережі збій перетворив її на вірус і вона поширилася в Інтернеті. Далі в гру вступають індивідуальні вкладки, відкриті на комп’ютерах: один зі зв’язки читав статтю про товариства-смерті, інший лишив увімкненим бота-іграшку, створеного для спілкування із маленькою сестрою у часи зайнятості брата-студента, третій – малював на графічному планшеті, ще два апарати були вимкнені, ну а останній власне і поширив вірус. Врешті, коли всі схопилися вирішувати проблему й згуртувалися коло фатального пристрою, впровадивши в дію алгоритм, що мав припинити поширення вірусу й розпочати процес його знешкодження, система, що дала збій, зібрала останню інформацію із працюючих пристроїв і створила щось на зразок слабкого бота, котрий, в суміші з вірусом, ледь не став міні-пародією на штучний інтелект. Так ми отримали спільноту, аватар якої – недомальована графічна картинка, уміння спілкування забезпечив дитячий бот, а репліки запозичені зі статті з тематикою поширення суїцидальних настроїв, до всього іншого, воно ще й непомітно проникає на різні сервера через мережу, чим із ним поділився вірус.

Котрий раз за день сірі стіни офісу вслухалися в тишу.

– Знаєш, ми з Миколою знешкодили це «Спасіння», а Віктор розібрав і відповів на всі електронні листи, – заговорила Софія.

Було в ній щось таке дитяче, що змушувало подивитися на світ простіше, зрозуміти,що все не так погано, як здається.

– Це добре, – підтримав Денис. – Це добре, що усе скінчилося.

Всі видихнули з полегшенням.

– А що тепер буде зі студентами? – дивлячись в підлогу запитала Софія.

– Відбудеться суд, – констатував Дмитро.

– Посадити б їх варто.

– Віктор! – панночка була надто вразлива до таких моментів.

– Що я не так сказав? Через їхню жахливу необачність постраждало і загинуло стільки людей, а ти: «Віктор»!

– Я схильний тебе підтримати, – вступив у розмову Микола. – Вибач Софіє, але кібернетика, як одна із відносно нових видів діяльності людини, потребує дбалого ставлення до свого продукту й засуджує нехтуванням кібербезпечністю користувачів. Все набагато складніше, ніж може здатися на перший погляд: людина, яка тримає в руках свій власний телефон відчуває себе захищеною як мінімум в Інтернет-просторі, а тому, коли люди, що безпосередньо працюють із продукцією, котра наповнює цей простір, дозволяють собі робити фатальні помилки…