Кит у хмарах

Кит у хмарах

Спека... Мов нав'язливий, монотонний сон, вона облягає твоє тіло й мить за миттю висмоктує життєву силу. Спека була такою злою, бо на горизонті чорніло воно - грізне збіговисько важезних, грозових хмар. Хмари діставали землі, ступаючи по ній яскравими, синьюватими блискавками і поволі ставали ближчими. Надійка спішила. Дівчинка, наскільки могла, швиденько обривала з високих кущів стиглі помідори, бо раптом впаде град, або навіжений вітер обтрусить плід і втопче в тванюку... А ще спішила, бо в маленькому, благенькому будиночку на неї чекала Ліда. Її сестричка була на три роки старшою, але... але вже два роки не могла ходити. То ж і сьогодні вона спостерігала  у відчинене вікно, хвилюючись, аби негода не вхопила холодною водою її Надію... Захвилювалися, загойдалися дерева, закрутився пил... Гроза наближалася. Гроза вже вайлувато заходила в село і було видно, як темна смуга свинцевої зливи впала на сади, городи й дахи. В темних оченятах Надійки змішалися ще темніші, ще грізніші хмари, колючі блискавки, а ще... ще там було щось нестримне, не по дитячому сильне... Раптом небо стало іншим, почорніло, мов сажа в димоході, поважчало і загуло, застогнало... А за хвилину всі оті скелі з хмар стали згортатися, мов гігантські хвилі посеред океану й перетворюватия в необ'ємну свинцеву чашу... То був смерч... Потусторонньою істотою, яка не  мала ні співчуття ні жалю, він посунув прямісінько в бік дівчинки... Світ довкола заревів пораненим звіром, вітер шаленів від своєї безумної сили, розстеляючи незриме покривало запаху води, озону й... морської солі...

Надійка ошелешено спостерігала, як ця дурнувата стихія вже несамовито зривала дахи будиночків, розкидаючи їх навсібіч, з тріском ламала дерева, і... наближалася. "Ліда..." - вирвалося з вуст... Ноги самі повернули маленьке, худеньке тіло й понесли... назустріч воронці смерчу... Це виглядало так, наче треба було терміново приборкати злого пса, який раптово зірвався з прив'язі. Смішно. Смішно і страшно, але...  Дійшовши до кінця сусідських садів, не чуючи ані власного дихання ані голосу, Надійка, неочікувано для себе викрикнула:
- Стій!
Смерч був глухий, мов старий сусідський півень. Але щось змінилося... Не в хмарах, а там, у маленьких, дитячих грудях, де б'ється велике, як небо серце... Як небо? Якщо серце - то небо... значить цей смерч - лише відро води й жменя вітру!
- Стій! Іди геть! Геть! Ти тут ніхто! Чуєш?! Геть! - дитина так стискала маленькі кулачки, немов тримала в них земну вісь.
Усі мрії, сни й юне відчуття справедливості зібгалися в один пучок, щоб невидимим мечем вдарити в самісіньку воронку стихії...
Мить... то була така коротка мить, за яку й метелик не злетить, але... Тиша... Наче вимкнули величезний двигун і останні конвульсіі біжать по його сталевому тілу. Смерч завмер. Він гігантською примарою висів над потрощеними будинками, садами й здавалося розмірковував, як діяти... А може стихія набиралася нових сил, аби вбивати й знищувати далі все, що збудували люди? 
- Іди геть! Геть! Ти тут ніхто! - ще сміливіше кричала Надійка. Її захриплий голосочок миттєво тонув у гливкому повітрі. Раптом гігант повільно посунув назустріч. Важко, розриваючи наполохані білі хмаринки, що не встигли подалі відпливти від біди, він кидав на землю щойно обірване з яблунь листя й тріски будівель. 
- Стій! Далі ти не підеш! Чуєш? Не підеш! І мене не вб'єш! Іди назад! - не вгавала дівчинка, з усієї сили впираючись босими  ніжками об пересохлу траву. Мов величезна, темно-синя гадюка, в бік Надійки з нутра смерчу відділився товстелезний струмінь води... Він пахнув озоном, пилом, морем і... рибою. Це сам океан прийшов у гості до маленької дівчинки, злий бо не міг довго її знайти... Вода спинилася біля самісінького обличчя дитини й завмерла: 
- Я тебе можу вбити! - мов крапля впала в думки. 
- Ні! - впевнено прошепотіла Надійка, стиснувши кулачок, що був готови щомиті осою вилетіти з-за спини й дати цій потворі доброго ляпаса.- Іди додому. 
- Дивись! - відповів смерч і дівчинка з захватом і тремтінням побачила в синьму вихорі водяного гіганта... кита. Він велично плив, насолоджуючись своєю стихією. Поодаль винирали й знову губилися в хвилях кілька дельфінів. Над потрощеними хатинами пливли руді восьминоги, косяки мідних риб...
-Я можу все! - знов почула Надійка.
- Ти все ламаєш! Значить ти слабак! Сильний не ламає а будує! Так мене вчить мама! Іди геть! Далі тобі дороги нема! Нема!
Це був не просто гучний крик. Це була впевненість, та така, якої вистачило б на ходіння водою не лише святому Петру, а й усім, кому набридло зариватися в пісок болю й страху. Всім!
- Я можу розчавити тебе!- завив вітер, з високості вдаривши ливнем.
-Ні! - Вже спокійно мовила дівчинка. - Вже ні!. І не тому, що я... я можу втримати тебе руками... А тому, що я знаю... Знаю - ти підеш додому! 
Злива то хлистала дитину по обличчі то вщухала, і знову силкувалася змити цю вперту людину зі свого путі, але чорна велетенська чаша смерчу заклякла високо над садом, не наважуючись ступати далі.
Так само пахло океаном, його безоднею й незнайомими водоростями... Хвилина... Дві... 
Дивне протистояння - маленька, слабка дівчинка з одного боку й велетенський, чорний смерч, що приніс з океану тисячі тон води й навіжених вітрів... Десь з незміримої висоти донеслося важке, низьке гудіння. Смерч, мов перекручена мотузка, почав обертатися й стискатися... Потім він знову розіслався по небу чорним простирадлом і... почав віддалятися, меншати... Слів більше не було і дощу більше не було. Коли небесний велетень почав зникати за горизонт, дівчинка сіла в мокру, але теплу траву й заплакала. Ще довкола бродив знічений вітер океану. а в  її мокрій,  долонцьці застиг маленький морський коник. 

( М Кочерга)



Микола Вечір

Відредаговано: 05.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись