Ключі пилу

Хлопець швидко пробіг сходами.  Він мав звичку швидко минати сходи, коли спускався ними і підніматися. Цікаво було переносити вагу тіла зі сходинки на сходинки «падаючи», пірнаючи в кожний крок, так само до речі цікаво й підніматися «стрибаючи» діагоналлю від сходинки до сходинки, але то тільки для того часу коли ти не геть втомлений.

День не передбачав будь-яких змін. Задавалося якби щось надзвичайне на кшталт чарівника чи прибульців відбулося б – зав’яло в мить. В університеті як завжди нудьгував, лекції вони немов колискові. Тільки ось що дивно колискових співа, та й спати не дають. Це якась тортура. Є такі викладачі від самого тембру голосу яких засинаєш, є щоправда і цікаві але навіть з ними як випаде по 2 або…жах! Цілих три пари – то й почнеш потроху снити.  Розважали тільки довгі сходи. Та й не по всіх пробіжишся – бо сварять дуже. Взагалі день був якийсь повільний. Викладачі постійно шукали ключі від аудиторії. Пари здавалося тягнулися довше за звичайне. Потім усіх зігнали в актову залу на якусь надзвичайно нудну доповідь, що до того ж й затягнулася грузилом на мої очах. Отримавши догану за перешепти з товаришами , дослідивши кволим  поглядом усі особливості шановної вченої колегії, стелі, стін, стільців, спробувавши спіймати хоч якийсь зміст у словах людей, що виступали просто для того щоб виступити, і говорили просто для того щоб бодай щось сказати я здався грузилам і заплющив очі.

-Ключ…

Я розплющив очі

-Ключі кажу від кімнати відай у мене плани…

-а-а-а-а..зараз. Пробуркотів я. Тільки но почав снити а тут сусід по кімнаті побудив ключі віднайти - не вдалося. Довелося під кінець тихенько вийти та спуститися до підвалу, де в нас проходила попередня лекція бо відчинити звичайну аудиторію не склалося. Ось серйозний університет у нас...а підвал як у селі чи у магічній академії. Ось тільки якщо для школи магії старий підвал – це щось що виглядає чарівно, звучить  "солідно" то в реальному житті у нормальної людини від такого хіба у носі роздратування ..

-Апчхі! Не втримався. Пилу тут! Пилу! Стіни інде потріскалися.  Тихо.  Геть нікого. Спокійно. Кожен крок крокувався кришталево відгукуючись у тиші. Крок за кроком, наче краплі у каву. Тиша наповнювалася, або ж навпаки поглинула їх…  Забрав свій телефон. Помітив обгортку від цукерки на підлозі.  Після пар так тихо… Ба а, що за старі двері з ліва. Ще й відчинені. Мабуть службове приміщення. Я вирішив не вбивати в собі кота, тобто – цікавість. Бо котів я люблю. Обережно зайшов. Майже порожня старезна кімната. Сіра від пилу . Тиха. Щось вона геть потемніла, навіть павутиння чорне.  Дивитися немає на що. Ой! Я відчув щось під лівою ногою. Під пилом лежить виявився старезний ключ. До ключа було прив’язана пожовкла записка, мабуть ще з дев’ятнадцятого сторіччя.  Прохання в разі знаходження повернути безпритульному Софусу. Навіть вказані дві адреси: майданчик біля церкви на березі Дніпра та забуті шляхи на ВДНГ. " Не краща доля - бути безпритульним...От якби долю можна було відімкнути ключем. Зайти в долю, як заходиш у кімнату, як заходиш в режим модерації...й відредагувати все зайве, й залишити все головне". Прострибало в моїй голові. "Може це слова мого приятеля про ключі змусили мене. А може той факт, що тут він просто пролежить без діла. Не знаю. Щось  змусило мене забрати ключа. Він просто мене зачарував як то іноді зачаровують хлопців дівчата та холодна зброя.