Розділ 12. Про ляльки-маріонетки і чужі страхи

*

Мало хто знаходить вихід, деякі не бачать його, навіть якщо знайдуть, а багато хто навіть не шукає.

"Аліса в країні див" Л. Керролл

*

Я прокинулася, але довго не наважувалася розплющити очі, не розуміючи - де ж я? На горищі, у тяті чи там, у напівзабутому білокам'яному храмі? Запах пахощів, дзюрчання води і важке чорне крило, що придавило зверху щільною ковдрою, говорили на користь останнього, але... Як любив говорити тятя в таких випадках - скільки реальність не заперечуй, мати з нею справу все одно доведеться. Так і тут – поблимавши очима, я розплющила їх і зазирнула в інші, звірячі, сяючі щирою теплотою. Чорне крило, що пестило мені шкіру чорним пір'ям, притиснуло мене ще ближче до знайомого по тій, давній пам'яті, тілу.

- Доброго ранку, - сказав Тарі тихо. - Я й не сподівався, що ти ще хоч колись прокинешся в моїх обіймах.

Мовчу. Що тут скажеш? Кошуся на своє горище, змінене в черговий раз - тут тобі і плющ, і фонтан, що дзюрчить, і мармур підлоги, і магічні письмена на стінах. Точна копія тієї самої кімнатки під дахом храму, де ми знаходили собі притулок, втомившись від чужих очей, тяжкості відповідальності та польотів; тієї самої, де ми вперше були разом.

- Я хотів, щоб ти згадала, - говорив він тихо. - По очах бачу - вийшло. Знаєш, за ці спогади я чіплявся там, у темряві, де все інакше. Переродження - штука вкрай неприємна, і були моменти, коли я зовсім забував, хто я, ким був і ким повинен стати... Це було схоже на нескінченну агонію, і в моменти просвітління я іноді тішився, що ти не пішла за мною. І до Намісника з'явився за першим покликом, сподіваючись, що тут минуло не надто багато часу, що ти вижила, але спочатку здавалося – помилився. Але це насправді ти...

- Вже ні, - посміхаюся трохи сумно. - Занадто багато життів прожито і доріг пройдено, щоб залишитися тією ж. Але, ким би я не була, я з тобою.

Він усміхнувся і явно намірився повторити наші нічні подвиги, але я тільки пирхнула і спритно виповзла з-під демонового крила.

- Нема чого спокушати, - кажу. - У мене, між іншим, господар не годований і на навчання не зібраний.

- Знущаєшся?

- Тільки якщо зовсім трошки. Але взагалі, якщо хочеш, ти можеш піти зі мною на кухню і там віроломно попричеплятися - так і бути, сильно пручатися не буду. До речі про опір... Скажи мені, Тарі: чи робить хтось у цьому місті особливі музичні інструменти на кшталт того, що ти колись подарував строкатому дудочнику? Думаю, нам потрібна, скажімо так... незвичайна скрипка.

- Ти хочеш?.. - о, як очі спалахнули.

Злегка знизую плечима:

- Безглуздо було б не використовувати те, що в нас і так є, правда? Ноель - ідеальний кандидат на роль ведучої, вона і так багато може, нам тільки потрібно її трохи підштовхнути.

Тарі посміхнувся:

- Що ж, є в місті один такий, Майстер. Мені до нього немає ходу, а ось на тобі жодних заборон не висить. Я давно зробив тебе непомітною для псів, тож...

- От і добре. Поясни мені, як до нього пройти!

***

- Що б вам не треба було, у мене цього немає!

– Я хотіла б щось купити у вас!

- А я не маю наміру нікому нічого продавати!

- І навіщо ви тоді тримаєте лавку?

- У нас країна вільних ділків, люба! І якщо я хочу тримати магазин і нічого в ньому не продавати - це моє право, як громадянина цього Вільного Міста!

Зітхаю і з роздратуванням дивлюся на замкнені двері темної лавки старого лахмітника, захаращеної, як робочий стіл божевільного чаклуна (я вже знаю, про що говорю!). Відступати не можна, тому, роздратовано гмикнувши і коротко озирнувшись, промальовую на склі кілька слів із давньої мови. Дзвін дзвіночка - і двері вітально відчинилися переді мною.

- З цього й треба було починати, юна особа, - в голосі, що лунав ніби звідусіль - роздратування. - До чого вести безглузді діалоги, коли можна просто увійти?

- Є ввічливість...

- Я тебе благаю! Ще поговори про етикет та правила пристойності, які придумали люди, щоб гарно сказати щось на зразок: "Я прийшов тебе вбивати" або "Я тебе ненавиджу". Справді, ти юна, але не настільки ж! Цілком могла застати часи, коли пристойним було виявити чийсь скальп на столі друга і похвалити за те, як добре він виготовлений.

Застигаю і поводжу бровами. Тільки зараз до мене доходить, що не можу визначити природу Голоса. Старий він чи молодий, жінці належить чи чоловікові? Коротко оглядаюся і розумію, що Бонні завмер неживо за кілька кроків від скляних дверей, споглядаючи скляну ж кульку, що стоїть на поличці, з нескінченно падаючими в ній сніжинками.

- Залиш – він бачить свій варіант нашої зустрічі, прийнятний для сторонніх. Я, чи знаєш, люблю приватність. А ти не стій, проходь далі - якщо вже зламала двері, немає сенсу тупцюватися на порозі!

Усміхаюся і – йду. А що ще лишається? Деякі думки щодо особистості Майстра вже з'явилися - абсурдні, як майже будь-яка правда, але... чому б і ні? Крокую по м'якому ворсу незрозуміло звідки з’явившогося килима, а повз мигтять нескінченні стелажі, і чим далі заглиблююся в малесенький магазин, тим більш дивні речі там можна розглянути: розсип крихітних зірок у банці, лялькові обличчя, що не забувають оперативно блимати очками, схожі на встигаючі розцвісти і зав'янути пірамідки, що зводяться крихітними смішними чоловічками, вода в склянці, що епізодично крамольно обертається вогнем... Хто знає, що ще я встигла б вихопити поглядом, але ми вже опинилися в кімнатці, настільки переповненій книгами і навіть мені зовсім незрозумілими приладами, що місця залишалося трохи – для столика на двох, освітленого чарівним світильником неясної мені природи.