Глава 2. Добрі люди. Частина 3. Від добра добра не шукають.

Піднявшись на найближчий пагорб, озирнулася. Північник так і стояв, спостерігаючи здалеку за мною, побачивши, що я дивлюся, стрепенувся, махнув рукою і зник. А я залишилася в незнайомому світі зовсім одна і якось відразу гостро відчула самотність. Може, краще було б йти з Північником?

Все одно вже нічого не зміниш. Я озирнулася навколо: західні гори м'яко сходили нанівець, а попереду маячив невисокий перевал. М'які схили вкривала густа пишна трава. Сонце ледь перевалило за полудень, а на сході вже з'явився перший місяць, що нагадував бліду  хмарку в яскравому денному світлі. Невже їх тут, правда, чотири?

Бджоли дзижчали, розшукуючи в зелені медоноси. Ідилія.

Промайнула думка, яка не дала мені розслабитися і насолодитися навколишнім пейзажем: а раптом це нова серія галюцинацій? Шизофренія-2? Або сон? Зморило біля каміну, сама не помітила. Я схилилася і провела рукою по траві. Цілком реальні відчуття. Розтерла пальцями лист, понюхала. Зеленню пахне. Тоді я застосувала випробуваний засіб - ущипнула себе щосили за руку.

Ой-йой! Синяк буде, точно. Значить, не сон це,  не сон! І не глюк. А якщо навіть глюк, то настільки реальний, що яка мені, власне, різниця?

Стоп! А що ж це мені Північник навіть рюкзачку з харчами не зібрав? В чужий світ без запасів, без грошей, без зубної щітки... Що я тут робитиму? Гей, Доглядачу, ти ж чого це не додивився? Якщо вже відправляєте мене у відрядження, будьте ласкаві добові виплатити по повній програмі, плюс витрати на проживання, транспорт, плюс додаткові, непередбачені... Я з надією подивилася на небеса. Нічого не змінилось. Ну і хай! Я і сама не пропаду. У студентські роки автостопом половину України об'їздила.

Я образилася і швидко попрямувала до перевалу, підраховуючи в голові дебіт-кредит. Так, я опинилася в незнайомій реальності, це мінус, але в мене вже є досвід подорожі по вимірах, це плюс. Минулого разу я перенеслася в Серпулію в простирадлі на «босе» тіло, це був великий мінус. Тепер я в зручному пристойному одязі: джинси, кросівки, футболка і джинсова куртка, це плюс. Але тоді зі мною поруч був чоловік моєї мрії, це величезний плюс, а зараз я одна, зовсім одна. І це величезний мінус в моїй біографії. Але не треба киснути, плюси ще є. Наприклад, те, що Каррітум - спокійне безпечне місце, населення - людське, площа – обмежена одним материком. Подорож мене чекає приємна і не дуже тривала. А в кінці - приз! Кощій Безсмертний власною персоною в повне і безроздільне користування. Мінуси теж ще є.

Виявляється, за мною спостерігають. По-перше, якийсь невідомий Доглядач. Хто це? Що це? Містер Ікс просто якийсь. По-друге, напевно, Північник, а, може, і всі брати-вітри. Я ж не повірю, що до сих пір Північник не спостерігав за мною, раз він так вільно шастає в цих просторово-часових переходах. А по-третє, взагалі ще невідомо хто. Можливо, всі, кому не лінь сунути цікавий ніс в чуже життя. Просто якесь шоу «За склом» виходить. А я б у це шоу не пішла ні за які гроші. Ну, хіба що за дуже-дуже великі. Тому що не люблю жити з оглядкою на камеру. Це моє особисте життя! І воно повинно бути недоторканним! Свободу папугам!

Хоча, з іншого боку, нехай спостерігають. Може, допоможуть в разі потреби. Взагалі-но я сподіваюся, що такої необхідності не виникне, але хіба мало що...

Ось так! За роздумами і не помітила, як піднялася на перевал. Ще крок - і мені відкрився мальовничий вид на Каррітум. Дійсно, все дуже пристойно виглядає. Луки, ліси, поля... Невелике королівство прямо по курсу. Звичайне середньовічне королівство, думаю, не бідне, бо повністю обгороджене фортечною стіною, в оточенні квадратиків полів та городів, немов декоративна квітка. Дуже навіть до речі. З голоду я тепер точно не помру. Адже всі ми, люди, брати і сестри!

З таким оптимістичним настроєм я стала спускатися вниз.

За досі незрозумілим мені законом природи, вниз йти завжди виявляється набагато довше, ніж вгору. Та й визначати відстані в горах - справа невдячна. З вершини перевалу мені здалося, що до симпатичного королівства не так вже й далеко, але в міру подальшого просування оптимізм і гарний настрій плавно сходили нанівець. Спочатку неприємно засмоктало під ложечкою, потім їсти захотілося зі страшною силою. І пити теж. І, як на зло, жодного струмка з екологічно чистою водою і з екологічно брудною - теж.

Зовсім зажурившись дісталася я, нарешті, засаджених городиною ділянок. Чисто виполоті, доглянуті, але все рослини були ще молодими, одні рясно цвіли, на інших ледь з'явилася зав'язь. Коротше, нічого їстівного я не виявила. Я голодувати довго не вмію! На той час, як добралася до кріпосної стіни, у мене вже темніло в очах. Шорстка кладка з великої блакитної цегли вселила в моє серце надію, але куди йти далі? Ні вправо, ні вліво ніяких воріт не видно. Воно і зрозуміло, навіщо їм вихід в сторону гір. А для мене це - продовження голодної агонії. Я ж з ранку нічого не їла! Та й сніданок був дуже скромним: кава з тостами. Не вмію я вранці їсти суп або котлети, з дитинства не привчена, точніше, сама себе не привчила. Коли б я знала, що сьогодні мене будуть відучувати обідати і вечеряти, хоч із собою прихопила б колечко ковбаски. Але нажаль...

Сонце торкнулося західних гір, і на землю впали довгі сині тіні. Сутінки в районі гір починаються рано. Я зітхнула і попленталася уздовж стіни. Адже, врешті-решт, повинен бути десь цей вхід! Якщо його не закриють на ніч. А то доведеться ночувати без даху над головою, самотньою і голодною.

На щастя, мої розрахунки виявилися правильними, і незабаром я знайшла відкриту калитку. Це були не парадні ворота, а чорний хід для худоби. Молоденький пастушок неспішно заганяв стадо строкатих корів і безглуздих малих телят.