Глава 5. Як позбутися спадкоємиці. Частина 2.

Природно, знову ніхто не повірив, що все було підлаштовано. Попруга, яка лопнула у самий відповідальний час, здавалася не підрізаною, а перетертою, тому на горіхи дісталося старшому і черговому конюхам, обох розрахували, на цьому справа і закінчилася.

Але я-то точно знаю, що це був другий замах на моє життя. Якби я сіла так, як зазвичай сідають на жіноче сідло, летіла б я довго і з невідомими наслідками.

Природно, прогулянки верхи для мене на цьому закінчилися. Мене взагалі за огорожу палацу нікуди не випускали навіть з конвоєм. Шанси непомітно залишити Пракію звелися до абсолютного нуля. Сумку з їжею довелося викинути, фрукти і хліб почали гнити. А я потихеньку почала впадати в паніку, намагаючись збагнути, звідки буде завданий наступний удар. Я їла тільки те, що при мені розсипали із загального, так би мовити, котла. Увечері перетрушувала постіль, особисто перевіряла вікна і наявність охорони. З ранку переглядала одяг на предмет отруєних шпильок, фрукти перевіряла на цілісність і ретельно мила гарячою водою, чого за собою взагалі ніколи не помічала, раніше я навіть з базару примудрялася їсти немиті, пояснюючи тим, що з пестицидами корисніше.

Навіть тоді, коли мені замість фруктів принесли ще теплі булочки, що зводять з розуму своїм ароматом, я, шалено люблячи гарячу випічку, пощипала їх за вікно.

Завершивши звичайні ранкові водні процедури, я підійшла до вікна, щоб пустити в кімнату трохи свіжого повітря. За склом... о, жах!.. валялися нерухомі тушки сірих міських голубів. Я не з ніжних панянок, які кричать через кожну дрібницю або і без причини, я не кричала ні побачивши змію біля ліжка, ні на переляканій коняці, що мчала щодуху. Але тут я закричала, дико закричала. І не від страху, а пташок шкода! Хто ж це має право безкарно творити тут таке?

Перераховуючи по дорозі всі відомі мені прокльони нелітературної мови, я помчала в королівські покої.

- А ви мені не вірили! - увірвалася я в кімнату.

Мабуть, не зовсім вчасно, судячи з того, як поспішно застібав камзол король і як червоніла чи то від збентеження, чи то від задоволення королева. Молодці, не першої молодості, а форму тримають. Дивно, що у них до сих пір не з'явилося ще кілька спадкоємців.

- Ви мені не вірили! Ходімо, зараз ви переконаєтеся, що хтось знову робив замах на життя вашої дочки!

Мені вдалося умовити їх і притягти до своєї кімнати, дорогою розповідаючи, що сталося.

- Дивіться! - я переможно відчинила вікно.

Король з королевою подивилися і здивовано переглянулися.

- Ви бачите? - я вказала рукою і запнулася.

На підвіконні нічого не було! Ні крихт, ні трупів голубів. Охайний лиходій встиг прибрати всі сліди злочину.

- Тобі приснився страшний сон, тільки і всього, Маргарет. Менше потрібно спати вранці, а то і не то ще присниться, - порадила Генрієтта.

Король тільки багатозначно прокашлявся.

Королівське подружжя повільно вийшло з кімнати, я кинулася було за ними, але почула уривок розмови і зупинилася.

- Я ж тобі казав, - повчально вичитував дружину Генріх.

- Так, звісно…

- Тепер ти сама бачиш. Вона не заспокоїться. Єдиний вихід: видати нашу дочку заміж.

- Так, любий…

- За хорошим чоловіком і вона візьметься за розум.

- Згодна, милий... Зробимо все, як ти скажеш. Маргарет, дійсно, давно час було видати заміж...

Ось це я влипла!