Глава 6. А я не хочу з розрахунку! Частина 1.

Ось це я влипла!

Ідея видати дочку заміж повністю захопила королівську пару. Терміново був складений список потенційних кандидатів. На подив, він виявився до смішного малим. Виявляється, я тут вважалася вже не в тому віці, коли шукають чоловіка. Дівчат віддавали заміж і в п'ятнадцять, і в тринадцять. А мені ж уже двадцять п’ять! Це в нашому світі я про заміжжя ще й не замислювалася. Рано! А тут, виявляється, вже пізно. О, часи! О, звичаї!

Віддавати знайдену принцесу за якогось герцога, або, чого доброго, графа, батьки не збиралися. А справжніх царів-королів було раз-два, та й усе.

Загалом, все було так.

Я впала в повну депресію через неможливість втекти з палацу. Всі мої плани та хитрощі тільки посилювали пильність короля і королеви та збільшували кількість охорони. Втекти від батьків, які тільки що знайшли свою (чи не свою, в моєму випадку, бо я й досі не могла повірити у це) дитину, просто неможливо! Навколо будівлі марширували озброєні групи стражників. Коридори кишіли від величезної кількості слуг. З мене, практично, не спускали очей.

З одного боку в цьому був плюс, бо це ускладнювало завдання вбивці, а з іншого - повністю перекривало мені свободу пересування. Я вже награлася в принцесу, надовго мене не вистачило. Свободу, свободу, мені дайте свободу!

На радість батьків, я на деякий час затихла. Насправді я просто дібралася до бібліотеки і посилено зайнялася вивченням історії Пракії. Адже в минулому королівства просто зобов'язані бути якісь темні історії, заплутані інтриги, таємні проходи і підземні виходи де-небудь подалі! Саме на них я і сподівалася. Я вже пробувала простукувати стіни коридорів, але під важкими поглядами слуг довелося припинити цю затію, поки не доповіли королеві, а то ще з кімнати взагалі випускати не будуть. Отже, я перейшла на партизанську тактику і тихо-мирно, валяючись на ліжку, вивчала фоліанти з величезної, як для даних часів, бібліотеки (десятка зо два книг), коли одна з фрейлін запросила мене до малої зали для аудієнції з королівською парою. Не люблю, коли мене відволікають від читання, але ігнорувати запрошення правлячих осіб не рекомендується, навіть будь ти тричі королівська дочка.

Тому я, зітхнувши, піднялася з ліжка і відправилася в малий зал. За мною звично чимчикували два стражника.

Увійшовши, я побачила розстелену майже на весь стіл величезну карту, над якою схилилися мої нові батьки.

- Доню! Іди мерщій до нас, - підняла голову Генрієтта, - я думаю, ти повинна при цьому бути присутньою!

- А що ви тут робите, Ваша величність? - схилилася я над грубо намальованою картою. - На нас напали?

- Зовсім ні, - хмикнув Генріх ХХІ. - Це ми зараз на кого-небудь нападемо і виберемо тобі жениха.

Ось тобі й маєш! Вони, виявляється, не жартували, і, дійсно, поспішають швидше прилаштувати єдину дочку. Проте, я схилилася над картою, дізнатися, хай у загальних рисах, місцевість, мені буде дуже до речі.

- Дивись, як очі загорілися! - шепнув король на вухо королеві. - Ось що значить, вчасно згадати про заміжжя.

- Природно, - так само тихо відповіла Генрієтта, - кожна дівчина з пелюшок мріє вийти заміж, тепер, найголовніше, вдало підібрати їй пару.

Я зробила вигляд, що не помітила, нехай потішаться, а сама заглибилася у вивчення карти. Як і говорив Вітер, світ виявився невеликим і дуже компактним, це був подовженої форми материк, з усіх боків оточений масивами гір і не маючий жодного виходу до моря або океану, мабуть, цим і обумовлювався теплий, м'який клімат. Кілька великих річок перетинали материк, кілька озер синіми очима дивилися на нас. У західній частині досить густо розмістилися десятка два королівств, що перемежовувалися лугами і лісами. Далі йшов великий масив лісу, який вщент перегородив материк з півдня на північ. За ним смутно окреслено було ще одне королівство, розміром з десяток західних королівств. За ним простяглася абсолютно порожня велика територія, позначена кострубатими літерами «Східні землі».

- Що це? - тицьнула я пальцем у величезне королівство в центрі.

- Там ми тобі жениха шукати точно не будемо, - похитала головою Генрієтта.

- Чому?

- Це Центральне королівство. Західні королівства з ним жодних стосунків не підтримують.

- Чому? - ще раз запитала я.

- Західні королівства не визнають ніякого чаклунства. У нас нормально розвиваються цивілізації, ми контактуємо, обмінюємося новинками науки і техніки, торгуємо, підтримуємо дружні, або хоча б сусідські, відносини. А Центральне королівство - це просто розсадник чаклунства! - пояснив Генріх. - Ми не знаємо, хто там править, що там відбувається, як живуть місцеві жителі, так нас це і не цікавить. Головне, щоб вони не переступали меж Західної Співдружності.

- Зрозуміло, - промовила я задумливо.

Точніше, нічого не зрозуміло, але ж мені треба буде пройти через цей «розсадник чаклунства», коли я, врешті-решт, втечу і подамся на схід.

- А далі що? - я вказала на місцевість, підписану «Східні землі».

- О, це ще більш темні місця! Про них ми абсолютно нічого не знаємо!

- Невже там не бували якісь мандрівники, бродячі артисти, цигани, наприклад?

- Особисто я не зустрічав жодної людини, яка б побувала в Східних землях сама. Хоча казки і легенди переказуються споконвіку.