Глава 7. Добрий ворог не завадить. Частина 2.

Я побачила, як зметнулося вгору лезо і найспокійнішим, яким тільки могла, голосом, промовила:

- Підійдіть до мене, дорога тітонька, мені просто необхідна ваша допомога.

Лезо завмерло, потім опустилося! Темний силует наблизився і застиг біля ліжка вичікувально.

- Наша угода може бути взаємно вигідною, дорога тітонька. Я зовсім не визнаю себе принцесою Маргарет і хочу швидше покинути Пракію. Вам теж набагато легше показати мені підземний хід, ніж думати потім, куди прибрати труп і як забезпечити собі алібі.

- Хм, - почулося у відповідь.

- Повірте, в живому вигляді мене вивести буде набагато легше. Наші бажання збігаються!

Тітонька деякий час помовчала, обдумуючи, погодитися з моєю пропозицією чи пришити, поки не пізно. Але мій розрахунок виявився вірним: хто погодиться брати на себе мокруху, якщо можна все залагодити із взаємною вигодою. Свої коливання вона висловила в репліці:

- Як я тебе виведу звідси?

- Ось, - я тицьнула пальцем в книгу, - тут сказано, що в замку є підземний хід, через який пішов колись Гаенус зі своїми людьми. Мені б тільки вибратися за огорожу - і більше мене ніхто не побачить.

- Ти повернешся в свій світ, племінничко? - поцікавилася Клементина.

- Спочатку мені потрібно в Східні землі, виручити одну людину. (Паніку про кінець світу я вирішила не піднімати,  Вітер мене сам попереджав, щоб я про це нікому не говорила), потім повернуся в свій світ назавжди. У Пракії не буде іншого спадкоємця, крім вашого сина, прокляття Гаенуса виповниться.

- Розумна ти, племінничко, - похитала головою тітка. - За стільки років ніхто не здогадався, а ти тільки з'явилася і розкусила мене.

- Тому що я з іншого світу, тепер ви розумієте це, тітонько?

Ви б стільки детективів переглянули, скільки я, самі б писати почали, як Агата Крісті.

- Добре, - кивнула Клементина. - Я виведу тебе.

- Так, мені б мій одяг, а то в цих балахонах подорожувати неможливо, і їжі невеликий запас...

- Ти не хитруй, - спалахнула фрейліна. - Я - на кухню, а ти - тривогу бити?

- Та що ви, справді? Але не можу ж я йти, у чому є?

- Або ми йдемо зараз, або не йдемо! - загрозливо прошипіла моя нова союзниця.

- Гаразд-гаразд, - поспішно погодилася я.

Тітка злегка розслабилася:

- Забери фрукти, - кивнула вона на блюдо з «перекусом», яке мені зазвичай залишали на ніч. - А одяг твій ми візьмемо по дорозі, нам доведеться пробиратися через склад. Поки одягайся в те, що є.

Я поспішно скинула з себе обридлу нічну сорочку, я взагалі-то завжди спала голяка, але посада принцеси зобов'язувала одягатися навіть на ніч. Переглянувши нашвидку свій гардероб, вибрала одну сукню, що здалася найбільш зручною, якщо при такому фасон взагалі було можливо говорити про зручність. Природно, ні корсет, ні нижні спідниці дзвонами я одягати не стала.

- Швидше, - квапила мене фрейліна і, ледь давши одягнутися, потягла за руку. - Ні звуку! Тільки спробуєш мене зрадити, пришию відразу, а там будь що буде, - виразно покрутила вона у мене перед носом кинджалом.

Не люблю, коли дражнять, вона, що, думає, я б з нею не впоралася? Так і захотілося вирвати у неї кинджал, підняти бучу і здати з усіма потрохами. Не така вже я  беззахисна, коли зла. Але хто ж мені тоді підземний хід покаже? Ні, ми з нею зараз партнери і змушені один одного терпіти.

На виході я звернула увагу на варту, яка лежала на підлозі та сопіла, добре, що хоч приспала, а не зовсім отруїла їх моя дорога тітонька. Сподіваюся, після мого зникнення вона не зазіхне на життя своєї сестри-королеви і її чоловіка? Та ні, вона не дурна, заляже на дно і буде вичікувати, все одно спадкоємець тепер тільки один - її нахабний синок. Не дуже хочеться пристойне королівство віддавати в його загребущі руки, але... таке життя. Нічим допомогти не можу.

Ми переступили через собак, які спокійно займалися цукровими кісточками, що несподівано звалилися на їхні голови, і тихенько рушили темним коридором. Далеко йти не довелося. В одному місці Клементина відкинула гобелен, який зображав сцену полювання невідомо якого короля в невідомо який казковій країні, натиснула на непомітний важіль, і стіна раптом відкрилася всередину, пропускаючи нас у вузьке лоно таємного ходу. Двері стали на місце, ніхто тепер не здогадається, куди поділася принцеса.

Вузькими переходами, обов'язковими атрибутами будь-якого порядного палацу або замку, ми рухалися то в одну сторону, то в іншу, то спускалися сходами вниз. В одному місці нам довелося пройти через комору, де рівними стопочками  лежала випрана білизна в величезній кількості. Там тітка вивудила мою справжню одежу, звеліла сунути в сумку і ми поспішили далі.

Чесне слово, сама б я ніколи дорогу не знайшла, я тільки втомлено волочилася за довгоногою фрейліною, яка здавалася невтомною, ледь встигаючи перебирати ногами. Так, життя принцеси на мою фізичну форму вплинула негативно. Ще б пак, гіподинамія, малорухливий спосіб життя, навіть жодного балу не було за весь час, все «економія бюджету»

Незабаром я помітила, що ми спускаємося все вниз і вниз.