Глава 8. Кому потрібен психотерапевт? Частина 1.

Я схилилася на вівтар, мріючи про ковток будь-якого напою, і відключилася.

Не знаю, скільки часу минуло з того моменту. У півсні-напівсвідомості я відчувала, як мене відривають від вівтаря сильні руки, несуть невідомо куди, чула низькі ноти незна         йомого голосу, але очей відкрити не могла. Раптово я відчула колючий пронизливий вітер, але незабаром мене поклали на теплі хутряні шкури і такими ж вкрили зверху, я зігрілася і впала в солодке забуття.

Я прокинулася, коли в мій рот вливали прохолодну несмачну рідину, ковтнула, закашлялась і піднялася.

Я лежала на великому кам'яному ложі, вкритому білими шкурами, під навісом, який провівали з усіх боків льодяні вітри. Шкури сповзли з мене, і холод відразу ж забрався під одяг і стиснув в пазуристому кулаці нутрощі. Сіро, понуро, похмуро... Куди це я потрапила? Важке свинцеве небо нависало над кам'янистою місцевістю, порослий подекуди заростями безлистих, можливо, мертвих, чагарників, кам'янистий ґрунт перемітала поземка, накопичуючись в поглибленнях та коло валунів сніговими купами. Мій погляд знову піднявся вгору. Тяжкість неба, буквально, відчувалася, його наполовину приховували хмари, що клубилися, немов згустки смогу. Я зрозуміла, це не небо, а склепіння печери, величезної печери. Сам камінь випромінював тьмяне світло, яке ледь пробивалося крізь густу хмарність, зривалися і летіли, борсаючись в поривах бурі, великі пластівці снігу. Вітер бив в стіни і закручувався в невеликі смерчі, піднімаючи за собою пил і сніг, завиваючи, немов загнаний в пастку дикий звір, плачучи і сміючись реготом жаху і безвиході. Бр-р-р!

- Вона прийшла до пам'яті.

Я перевела погляд на чоловіка та жінку, що стояли у головах ложа, високих, сильних, в теплих хутряних одежах, але якихось сутулих, немов пригнічених долею, сумовитих до чортиків, немов їх щойно змусили їсти сирих коників. Втім, ця асоціація нагадала про те, що я й сама надзвичайно голодна, знесилена особа, і я прохрипіла:

- Їсти...

- Вона голодна, - повернувся чоловік до своєї супутниці.

Та кивнула і покинула нас, а незабаром повернулася із засмаженою тушкою кролика, що парувала на блюді (щиро сподіваюся, що не кішки) і глечиком. Я постаралася вмоститися так, щоб залишитися по можливості якомога більше вкритою міхами, і з натхненням взялася за їжу, сам вигляд якої вже діяв на мене благотворно. Незважаючи на те, що м'ясо виявилося без солі, а в глечику - просто вода, та ще й несмачна, як я здогадалася, тала, після їжі я помітно повеселішала і вирішила з'ясувати, де це я опинилася.

Чоловік і жінка спостерігали за мною, хмурячи брови, і на моє «Велике спасибі! Було дуже смачно!» навіть не відреагували. Як же мені їх розговорити?

- Ми з вами десь зустрічалися?

Мовчання.

- Це ви мене сюди притягли? Я була біля вівтаря? А чому камінці не забрали? І чому тут так холодно?

Дивляться і мовчать, у них, що, правець?

А, дійсно, чому ж тут такий мороз? Наскільки я розумію, ми знаходимося досить глибоко під землею. Про те, що надра нашої планети заселені невідомими нам народами і в нашому світі зараз пишуть мало не в кожній газеті. І, за всіма правилами, чим ближче до ядра, тим тепліше повинно бути, чому ж тут навпаки?

- Любі, може, ми хоча б познайомимося? Я - Нетті Кощієнко.

- Ти з Пракії? - питанням на питання відповіла жінка.

- Сюди я потрапила, спустившись підземним ходом з палацу Пракії, але сама я здалеку, із зовсім іншого світу.

- Це добре, - кивнув чоловік. - Ми ненавидимо пракійців!

Ненависть - почуття не надто позитивне, але доведеться його використовувати, щоб викликати довіру цієї дивної пари.

- Мені теж довелося втекти з Пракії, вони не випускали мене з палацу два тижні! А звідки вам відомо про цю країну?

Лиця моїх рятівників трохи пом'якшилися.

- Наші предки покинули королівство багато років тому тим же шляхом, їм не було місця в зовнішньому світі, і слідом за принцом-чаклуном вони спустилися в підземне царство.

- Так ви і є нащадки «золотої молоді», що послідувала за Гаенусом?

- «Золотої молоді»? Наші предки назвали себе «Новим братством».

- Ну, звичайно, адже вони відрізнялися від інших своїм мужнім характером, прагненням до нового, оптимізмом і рішучістю!

- Звідки ти знаєш про все це? Хіба нагорі пам'ятають про нас?

- Я читала книги з королівської бібліотеки. Тільки я думала, що ви пішли підземними ходами в інші землі, а не осіли в підпіллі.

- З цих катакомб немає іншого виходу, крім палацу, а туди ми б ніколи не повернулися, ми ненавидимо рід Тортільяків!

- Так там і нема кого, практично, ненавидіти, з цього роду залишився один лише король Генріх ХХІ, а його єдина дочка пропала безвісти двадцять років тому.

- Прокляття Гаенуса діє! Це добре. Відплата і справедливість повинні прийти на цю землю!

Щось не подобається мені ваш настрій, дорогі. Хіба можна постійно думати про помсту?

- Послухайте, а чому ви так ненавидите всіх?