Глава 10. Жук, що скелі підіймає.Частина 1.

Ззаду вдарив важкий запах дикого звіра, від його тупоту здригалися стіни.

Попереду від темряви відокремилася і рушила назустріч мені незрозуміла тінь...

І куди тепер мені?

Я притулилася спиною до кам'яної стіни, намагаючись в ній розчинитися.

 - Стій на місці!  - крикнула тінь попереду.

Голос людський, ура!  А ззаду взагалі невідомо хто і з якого розділу біології.  І я кинулася вперед.

 - Стій, кому сказав!  - зловили мене міцні чоловічі руки.  – Вб’єшся!  Там стіна!

 - Ти хто?  - спробувала я вирватися.

 - Я - Жук, той, що підіймає скелі.  А ти?

 - Там, позаду, хтось...

 - Знаю!  Стій тут!  Будеш приманкою!

 - Що?  Чим?  Для кого?  Не буду!

 - Будеш!  Я все одно всі шляхи перекрив!

Тупіт позаду наближався, і, здається мені, цей хтось набагато більший, ніж я спочатку подумала.

Чоловік, який назвався Жуком, жваво видерся по прямовисній стіні на стелю і почав щось розтягувати на ній.  Як він там тримається?  Я так не можу!

 - А я?!  - крикнула і, не дочекавшись відповіді, побігла вперед, геть від невідомого монстра, але через кілька кроків вперлася в суцільну стіну, що, як і казав незнайомець, загородила прохід.

Мені нічого більше не залишалося робити, як обернутися і виставити назустріч звірюці, що наближалася, палаючий факел.

Кілька ударів серця, гучних, відгукнулися в усьому тілі пульсацією крові - і з темряви лівого відгалуження тунелю з’явилося ЩОСЬ.  Щось, тому що жоден довідник з біології не взявся б ідентифікувати, класифікувати або хоча б просто описати даний екземпляр.  Метра два заввишки, без шерсті, горбиста блідо фіолетова шкіра, величезний складчастий живіт майже тягнеться по підлозі печери, шість ніг стирчать колінами вище спини, схожа формою на грушу голова з дірками замість вух і ніздрів, каламутні, білуваті, опуклі, немов плафони, очі і розтягнута від  вуха до вуха паща, повна кривих, схожих на кинджали, зубів.  Побачивши мене, чудовисько на мить завмерло, вдивляючись, і дозволяючи мені розглянути його невмиту фізіономію, потім облизалося довгим, схожим на удава, який вискочив з нори, язиком, і рвонуло, заскреготівши по камінню нестриженими кігтями, прямо до мене.  Я стиснулася, приготувавшись метнути в розкриту пащу факел, і в ту ж мить зі стелі на монстра впали гігантські тенета, сплетені з білих, пухнастих ниток.  Чудовисько засмикалося, заплутавшись в ній, і покотилося, б'ючись об стіни з приголомшуючим риком.  Хтось схопив мене за руку і потягнув геть, прямо до скелі, що перекривала прохід.  Я побачила, як рука в чорній блискучій рукавичці провела по сірому каменю від низу до верху - і скеля з гуркотом поповзла, відкриваючи дорогу.  Незнайомець смикнув мене, і ми побігли далі, а зупинилися тільки тоді, коли опинилися на безпечній відстані від оскаженілого чудовиська.

 - Ти хто?  - відхекуючись, вигукнула я.

 - Я вже представлявся.  Я - Жук.

 - Жук, що опускає скелі?

 - І Жук, що піднімає скелі.

 - Так ти все це зробив навмисне?

 - Що саме?  Я стільки всього роблю, що й не пригадаю усього.

 - Ти навмисно закрив проходи, щоб зловити це...  цього?

 - Снупса?  Еге ж.  Я його вистежував три дні!

 - А навіщо тобі цей...  снупс?

 - За нього непогано заплатять в Корфанді.

 - Це підземне місто?

 - Дуже велике підземне місто.

 - Воно далеко?

 - Не дуже, ти прямувала туди?

 - Так.  А як ти рухаєш камені?

 - Я - Жук, що піднімає скелі, і Жук, що опускає  скелі.  А ось ти так до сих пір і не представилася.

Ясно, свої секрети він розкривати не поспішає.  Гаразд.

 - Я - Нетті Кощієнко.

 - Дивне ім'я, ніколи не чув нічого подібного.  Звідки ти взялася тут?  Ти ж не з «Нового братства», хоч і йдеш з того боку.

 - Це довга історія.

 - А ти розкажи, все одно, поки снупс не заспокоїться, далі не підемо, - розгорнув Жук біля стіни похідну ковдру. - Поїсти є що-небудь?  А то у мене всі запаси на нулях.

Я кивнула і втомлено опустилася поруч.  Тільки зараз я змогла толком розглянути мого нового знайомого.  Це був молодий, років двадцяти п'яти - двадцяти семи, досить симпатичний чоловік з хитруватою усмішкою і лукавими очима, короткою стрижкою на потилиці і довгими неслухняними вихорами на маківці, який відразу нагадав мені типового шахрая.  Щось середнє між багдадським злодієм і Слімпом.  Хоча, можливо, така асоціація прийшла мені в голову саме після тієї авантюри, яку він тільки що провернув, без мого дозволу виставивши мене приманкою для печерного чудовиська.  Так чи інакше, але у мене відразу ж виникло до нього два протилежних почуття: симпатія і антипатія.  Цікаво, так буває, чи то тільки у мене?

А Жук, не втрачаючи часу, вже виконував роль офіціанта і тамади, розкладаючи мої припаси і розповідаючи якісь байки з життя снупсів.  Я скоріше взялася за їжу, бо, нирками чую, від мого пайка мені ж може і не дістатися нічого, якщо буду ловити гав.... Мій новий знайомий, не чекаючи запрошення, приєднався до мене, висловлюючи жаль, що немає на нашому імпровізованому столі ні з чим незрівняного вина з Центрального королівства.