Глава 12. Здається окрема квартира... Частина 1.

Мене заштовхнули всередину приміщення, яке так не сподобалося мені, світло померкло, і за моєю спиною заскреготав ключ.

І що мені тепер робити?  Я пройшла кілька кроків вперед в непроглядній пітьмі і вперлася в кам'яну стіну.  Обійшла по периметру своє нове «житло», залишилася незадоволеною квадратурою і кубатурою, а, особливо, повною відсутністю як природного, так і штучного освітлення, а так само меблями, представленими  невеликим оберемком підгнилої соломи в кутку.  В іншому кутку підлога  йшла на скіс до отвору, який по запаху відразу видавав санвузол.  І навіть немає освіжувача повітря!  Квартирка окрема, звичайно... Та годі себе заспокоювати!  Дайте краще «Керівництво по втечам із темниць» або, хоча б, томик «Граф Монте-Крісто» відомого романіста Олександра Дюма-батька!  Я обійшла камеру ще раз, обстукуючи стіни.  Потім ще раз – тупаючи ногами по підлозі.  Безрезультатно!  Ніяких підземних ходів або замаскованих виходів!  Спробувала зв'язатися з в'язнями-сусідами, але на мої заклики ніхто не відповів.  Чи то я тут одна, чи то стіни надто товсті.  Хоч оголошення вивішуй «Здається окрема квартира в тихому спокійному районі, звукоізоляція відмінна...» Може, хто клюне?

Я спробувала тверезо проаналізувати ситуацію.  Загибель від задухи мені, у всякому разі, не загрожує, повітря свіже, мабуть, десь є вентиляційні отвори.  Але для втечі вони не годяться.  Колупати кам'яні стіни нігтями я не буду, нігті шкода.  «Господар» велів мене дня два-три не відкривати.  Отже, можливість для втечі з'явиться не раніше.  Але, за планом цього підступного рабовласника, до цього часу я повинна так ослабнути, що буду згодна на будь-що, аби не повертатися до в'язниці.  Та ні, мене такий розклад не влаштовує.  Треба зберегти сили до того моменту, коли мене відкриють, а далі діяти за обставинами.  Головне, зберегти сили.  А як це зробити без їжі?  По-студентському.  Хочеш їсти?  Лягай спати.

Дійсно, коли людина спить, енергія витрачається по-мінімуму.  Ви коли-небудь прокидалися від того, що хочеться їсти?  Ото ж бо й воно!  Значить, буду використовувати вільний час, що раптово з'явився, з максимальною користю для здоров'я.

Та й чим би я могла ще тут зайнятися?  Мітингувати, співаючи революційних пісень?  Розписувати стіни кров'ю?

І я вмостилася в куточку на холодній жорсткій підлозі.  Так, обстановка не дуже сприяє повноцінному відпочинку.  О, моє дороге гарне плаття!  Уявляю, в якому воно зараз вигляді!

Все, я рахую слоників!  Раз, рожевий слоник в балетній пачці.  Два, блакитний слоник у французькому береті...  Двадцять сім, кремовий слоник на бісквітному тортику...

                                         * * *

Я прокинулася від скреготу, що боляче різонув по вухах, озирнулася, намагаючись зрозуміти, де це я перебуваю, і де мої слоники.  З трьох сторін нависала непроглядна темінь, а з четвертої віяло свіжим вітром і грали сірі тіні.

Прикольно.  Я вже зібралася продовжити акцію щодо надолуження сну за останні півроку, як раптом почула кроки і шепіт:

 - Гей, Нетті!  Ти тут?

Звісно, я тут.  А у мене були варіанти?

Я прокашлялася і запитала:

 - А хто це?

 - Ось ти де!  Мовчи, вибираємося звідси швидше!  - по мені провела велика чоловіча долоня, намацала мою руку і потягнула за собою.

Довго умовляти мене не треба!  Я і мій несподіваний рятівник вибралися з моєї камери попереднього ув'язнення, дісталися до високої кам'яної огорожі і зупинилися.  Я пошукала очима мотузяну драбину.  Немає.  І як же ми переберемо?

Важка кам'яна плита огорожі повільно подалася вгору.  Я тільки зараз почала прокидатися, і несподівана підозра постукала в мою голову.

 - Стій!  Ти хто?

 - Я - Жук, що піднімає скелі, - підтвердив мої підозри знайомий голос.

Як же я його відразу не впізнала?

 - Так я!..  Та ти!..  Та як ти міг?!

Сильна рука затиснула мій рот і у вухо ткнулися чоловічі губи:

 - Тссс!  Знову в камеру хочеш?  Потім скажеш все, що думаєш, а зараз треба тікати!