Глава 28. Перевертень. Частина 2.

Час потягнувся, мов жувальна гумка, танучи на палючому сонці. Навіть не знаю, скільки ми пройшли, бо в голові вже паморочилося і ноги запліталися, як ззаду  почувся молодий дзвінкий голос:

 - Гей, подорожні!  Ви навмисно обходьте джерело?  У вас гра така: хто довше протягне без води?

Ми дружно обернулися.  Нас наздоганяв молодий худорлявий чоловік середнього зросту і досить приємної зовнішності.  На ньому була біла простора сорочка і такі ж штани трохи нижчі колін.  Чорне волосся стовбурчилося на голові неслухняним їжачком.  Трохи розкосі мигдалини темних, як ніч, очей, невеликий, злегка кирпатий, ніс і чарівна голлівудська посмішка на всі тридцять два рівних білих зуба.

Я спробувала відповісти, але з пересохлого рота вирвалося тільки щось нерозбірливе.  У решти, думаю, стан був не краще.

 - Якщо хочете води, йдіть за мною.  А не хочете, можете вирушати своєю дорогою.  Моя справа маленька. Зупинив, запропонував, а тепер ви куди хочете... Ой-ой-ой!  Тільки не збивайте мене, будь ласка, з ніг!  Та йдемо, йдемо ми до джерела! 

Штовхаючись і плутаючись в ногах, нервовим натовпом ми рушили слідом за базікаючим без угаву чоловіком.

Дійсно, ми мало не пройшли повз джерела.  Кілька каменів за сусіднім барханом, з-під них вибивається цівка холодної води, невелика виїмка в каменях утворює калюжку - і далі вода, стікаючи, знову губиться в піску.  Оазисом це не назвеш.  Кілька не надто веселих кущиків та висока вузька трава, що пробивається серед каміння.  Але це - життя, дароване природою висохлим від спеки подорожнім.  Ми кинулися до струмка з такою швидкістю, що чоловік, який показав нам дорогу, змушений був зупинити нас:

 - Тихо!  Тихо!  Ви так і джерело засипле камінням!

У його руках з'явилася пляшка з-під коли, яку викинув Жук, він став набирати воду сам і поїти нас по черзі.  Перша свою порцію життя отримала я.  Пити довелося швидко, не смакуючи, тому що у моїх попутників явно здавали нерви, але, тим не менш, це виявилася найсмачніша вода, яку мені довелося пробувати в своєму житті.  Наступними отримали питво Тера, Гаенус і Ара, а Жук - в найостаннішу чергу.  Трохи задовольнившись, ми пішли набирати воду по другому колу.

Тільки після третього кола ми, нарешті, заспокоїлися і розсілися навколо потічка, від якого не хотілося навіть відходити.  Тільки зараз ми змогли приділити увагу нашому рятівникові.

 - Спасибі, друг!  - почав першим мій провідник.  - Ти нас просто повернув до життя!  Може, розкажеш, хто ти і куди йдеш?

Незнайомець весело кивнув і сів поряд.

 - Мене звуть Рой.  Місцевий я, тому і знаю, де в пустелі можна знайти і їжу, і питво.  Йшов собі у справах, раптом дивлюся: повзуть одні пісками, мов висохлі черв’яки, а до струмка підійти і не хочуть.  Ось я і вирішив допомогти, добрим людям завжди допомагати потрібно, хіба не так?  А тепер ви про себе розкажіть.

Ми спочатку представилися, а потім Ара, взявши ініціативу в свої руки, повідомила йому, що ми йдемо на схід.

 - Повертали б ви назад, люди добрі.  На схід зараз краще зовсім не ходити.  Там таке робиться!

 - А що ж там таке?  - перепитала баба.  - Ти вже просвіти нас, дорогенький, а то ми вперше в таку далечінь зібралися.  Хотілося б мати уявлення, кому доведеться голови відкручувати.

Рой шанобливо глянув на бабку:

 - Перемир'я порушено.  Стільки років жили в мирі і спокої!  І раптом стало ой як неспокійно.  Два місяці хтось з неба поцупив, а це справа донезмоги серйозна.  Нечисть всяка полізла, як гриби після дощу.  Руйнують все, жруть, людей вбивають.  Небезпечно стало.  Сюди, в пустелю, ще не забрідають, а місто і провінції просто пищать від їхнього свавілля.  Бігти треба, на захід бігти, подалі від цих жахів!

 - Далеко не втечеш, - заспокоїв його Жук, - кінець світу на носі.

 - Що?  Як?  - Рой схопився за кінчик носа і скосив очі.  - Тьху ти, це ти в переносному значенні сказав?

 - Так, звісно, та суть в тому, що, якщо ми найближчим часом не доберемося до самого крайнього сходу, то світ цей піде за нічними світилами прямо в небуття.

Рой злякано відсахнувся:

 - Я так і знав.  Я відчував, що хорошим це не закінчиться!  Що ж робити?  Що ж тепер робити?  - і він нервово забігав навколо нас, раз у раз ударяючи босою п'ятою в пісок.

 - Пр-р-р!  Стій!  У мене так голова запаморочиться, - вхопив його за сорочку Жук.  - Є шанс врятувати світ, але залишилося мало часу.

 - Так?!!  І що ж будемо робити?  - Рой зупинився, але його чорні очі продовжували бігати туди-сюди, немов нерухомість була з ним не сумісна.  - Га?

 - Як я вже говорив, нам потрібно якомога швидше потрапити на самий крайній схід, і тоді, можливо, вдасться все виправити.

 - На схід?  Ні, це відпадає саме собою.  А які ще є варіанти?

 - Ніяких більше варіантів!  - відрізав провідник.

 - Оу-у-у!!!  - завив Рой.

Жук не витримав і міцно струснув його за шкірку:

 - А ну розповідай усе, що знаєш, і побільше конкретики!

 - Розповідаю, розповідаю!  Просто, жити-то всім хочеться, а цього-то і не дають.  Загалом, так.  Східні землі представляють собою Місто Тисячі Веж, яке ви вже бачили...