Глава 31. Третій місяць.

Двері надривно тріснули, і в щілину просунулися волохаті брудні пальці велетня.

Я схопила маленький ножик, кинутий Жуком на стіл, і встромила у палець, що чіплявся за двері.  Адіт завив і висмикнув руку.

Світлові кулі в руках відьом поступово набирали силу, у Ари вони були більшими, у Тери - меншими.  Метушня за дверима посилювалася.  Несподівано пролунав глухий важкий удар в двері.  Адіти принесли таран і методично вибивали двері.  На всі боки полетіли тріски.

Жук прикрив Маргарет своїм тілом в кутку кімнати.  Господар з господинею теж відступили якнайдалі.

 - Нетті, відходь!  - крикнув мені Гаенус і потягнув геть від входу.

Двері хруснули останній раз і злетіли з петель.

  В першу фігуру, що з'явилася на порозі, врізалась яскрава мерехтлива куля, адіт звалився, почорнілий  з одного боку, немов пересмажений в духовці кролик.  Другу кулю Ара відправила прямо в страхітливу морду, що визирнула з-за одвірок.

 - Давай, дівчинко!  - стара підштовхнула онуку до проходу і допомогла їй скорегувати траєкторію однієї, а потім і другої кулі, так, що обидва потрапили в цілі.

Коли ми вискочили з хати, то нашому погляду постала картина: чотири адіти один на одному валяються біля порога, злегка обвуглені, але..  живі!

 - Добре, що їх було тільки четверо.  Добре, що у нас був час сформувати кулі.  Погано, що вони не вбили велетнів, а тільки оглушили на час, - підвела підсумки Ара.  - Біжимо!

 - Куди?

 - Всі, хто залишився живий, сховалися в печерах, біля підніжжя Верхнього Сходу.  Ми тільки трохи затрималися, на щастя для вас, - сказала господиня, спокійно збираючи продукти.  - Йдемо!

І знову гонка.  Тепер нам потрібно було швидше дістатися до гір.  Руїни давно закінчилися, але легше рухатися не стало.  Насипи каменів то тут, то там гальмували хід.  Але, якщо важко нам, то нелегко буде і нашим переслідувачам.

Добре, що з нами були місцеві дід та баба, без них ми навряд чи б знайшли вхід до однієї з печер.  За камінням його практично не було видно.  Тільки забравшись через вузький лаз в круглу, не особливо велику,  печеру зі слідами багаття на підлозі, ми, нарешті, змогли перевести дух.

До печери ми дісталися, коли на вулиці вже сіріло, і виморилися страшенно, отже, пора спати.  Чесне слово, я сьогодні так набігалася, що навіть не прошу поїсти.

Проте, поїсти запропонували, і довелося погоджуватися, а інший раз і не запропонують.  А сил треба набиратися, може, завтра знову доведеться цілий день бігати.

 - Треба було відразу віддатися в лапи цих чудовиськ, - зітхнув старий.

 - Що ви говорите таке?  - обурилася до глибини душі я.  - Ви зараз живі, практично в безпеці, ще й шкодуєте про це?

 - Всього лише відстрочка неминучого.  Їжі і води вистачить, нехай, на кілька днів.  А далі що?  Помирати в агонії?

 - Але, може...

 - Дійсно, який ти бачиш вихід звідси, Нетті?  - запитав Жук.  - Одного разу ти сказала, що з будь-якої ситуації є завжди, як мінімум, два виходи.  Назви хоч один.

Я промовчала.  Так, я, дійсно, не знаю, що нам робити далі, як нам перебратися через землі, що кишать адами.  Я, дійсно, не знаю.

 - Ми будемо молитися богам, - стара з хвилюванням піднесла очі до стелі печери.  - Адже вони десь там, над нами, в Палаці на хмарі.  Можливо, вони і не знають, що тут діється.  Але вони обов'язково почують наші молитви і допоможуть.  Молімося разом!

Всі промовчали.

Стара зашепотіла, склавши молитовно руки.  Жук засопів, провалившись в здоровий сон молодого здорового чоловіка.  Ара хропіла, схилившись на свій рюкзак.  Тера позіхала, старанно закриваючи рота руками.

 - Нетті!  Ти хоч ще не спиш?  - покликав мене Великий Король.  - Прохід в печеру не дуже великий, але хто його знає... Не хотілося, щоб нас застали тут зненацька.  - Він вийняв з рюкзака мотузку із дзвіночками і цілу купу липучок.  - Заплети, будь ласка, вхід зигзагом, закріплюючи куточки липучками.  Якщо хто-небудь поткнеться, ми відразу будемо знати.

 - Відмінна ідея, Гаенусе.  Не треба буде нікого залишати вартувати.  Можна буде всім виспатися, так?

 - Так, дівчинко.  Впораєшся сама, а то я вже не відірву від землі свої старі кісточки.

 - Звичайно, Гаенусе.  Все буде в шоколаді!

Я присунулася до виходу і стала заплітати його густо, щоб ніхто не пробрався.  Видно було досить добре, тому що мені підсвічували два місяці, сплітаючи свої різнокольорові промені в загадковий чарівний візерунок.

Я сонно плела своє мереживо, мріючи про те, як завалюся зараз спати і до самого ранку не буду думати про чужі виміри, нездійсненні завдання, кровожерливих велетнів...

Раптом спалах вивів мене зі стану прострації.  В одну мить одна з лун рвонула вгору і зникла в чорному зіві ночі.  На свідомому рівні звуку не було.  Але десь на підсвідомому я відчула, як тисне на голову нечутний вухом камертон.  Простір сколихнувся в неконтрольованому пориві.  В очах потемніло, подих перехопило, і я мало не втратила свідомість.

 - Гаенусе!