Глава 32. Палац на хмарі. Частина 1.

Я обережно під мотузками вибралася назовні і доплела мережу з іншого боку.  Тепер вони можуть спати спокійно.

А я?  А я поки провідаю богів.

Лазити по скелях вночі, виявляється, зовсім не так, як удень.  Ні, вони зовсім не були неприступними, але світла осиротілого місяця було недостатньо, щоб зрозуміти, де виїмка, а де провалля, де надійне місце, а де хиткі камені.  Картинка здавалася розмитою.  Розміри нечіткі.  Відстані оманливі.

Пару раз під моїми кросівками посипалося каміння, і я насилу втрималася на краю.  А то з чорного зіву ущелини вилетів кажан, вдаривши шкіряним крилом прямо по обличчю.

Проте, я вперто продовжувала дертися вгору по схилу.  Своє сходження я почала не більше трьох годин тому, зараз має бути глуха ніч.  Але всупереч здоровому глузду почало світати.  Причому внизу стелилася темінь, ніби розлитий чорничний кисіль, а м'яке серпанкове світло огортало вершини скель.  І не було ні сонця, ні іншого джерела світла, здавалося, сяяв сам простір.  І чому знизу цього не помітно?

Скелястий підйом раптом закінчився покритим рясними травами плоскогір'ям.  Я вибралася на зелену галявину і лягла віддихатися, втупившись в небеса і роздумуючи над природою природного світла.  Крім того, зазвичай, чим вище піднімаєшся в гори, тим холодніше стає.  Тут же панував благодатний температурний режим, коли тобі і не жарко і не холодно.  На землі рідко таке буває.

Божа корівка влізла на тонку травинку, не розрахувавши своєї ваги, та схилилася прямо до мого носа, і жучок поповз вперед з явним наміром переселитися на мене.  Я з цікавістю скосила на нього очі, чекаючи подальшого розвитку подій.

За своїми натуралістичними спостереженнями я і не помітила, як наді мною схилилася справжня драконяча голова, тільки розміром всього лише з голову бурого ведмедя.

 - Ти хто?!

 - Ти хто?!

Закричали ми разом і одночасно відскочили в різні боки.  Я стояла навпочіпки і з цікавістю розглядала чорну граціозну істоту з головою дракона, тілом оленя і розкритими для зльоту крилами.  Створіння завмерло, готове в будь-яку секунду дати драла, тільки цікавість тримала його тут.  Перелякані зелені очі красномовно говорили про це.  До речі, у мене, напевно, точно такі ж.

А він зовсім не страшний, цей звір, а дуже навіть смішний!  Я простягнула руку, і він позадкував, немов теля, що потягнулося до метелика та злякавшись його строкатих крил.  Відблиски кольору індиго заграли на його лискучому боці.

 - Ти хто?

 - Кірін.

 - Легендарний Кірін?!

 - Так...  А ти...  людина?

 - Точно.  Мене звуть Нетті Кощієнко.

 - Ду-уже приємно.

 - Я вже у Верхньому Сході?

 - Так.  А як ти сюди потрапила?  Людей тут не буває.

 - Але я ж тут, значить, бувають.

Кірін подумав і згідно кивнув.

 - А ти тут когось шукаєш?

 - Шукаю.  Світлих богів.

Кірін ніяково потоптався на місці, перш, ніж повідомив:

 - Боги не приймають.

 - Ах ось як?!  - я почала заводитися.  - Значить, не приймають!  А чим же вони таким важливим займаються?  Вони хоч колись опускали свій погляд туди, вниз?  Вони хоч знають, що відбувається в Нижньому Сході?  Що ніхто вже не дотримується кордонів?  Що монстри гуляють по вулицях, руйнуючи все і вбиваючи всіх на своєму шляху?  А чи знають вони...

 - Пішли, - ткнувся мені в щоку холодний вологий ніс.

 - Що?

 - Я проведу тебе до богів.

Кірін підняв крила і присів, пропонуючи мені далі подорожувати верхи.  Я не відмовлялася.  Він був розміром з невеликого коня, тому мені було цілком комфортно.  Тільки, коли він злетів, довелося міцніше вчепитися в густу м'яку шерсть.  Ми парили над нескінченними пасовищами, вкритими соковитою луговою травою, поступово піднімаючись все вище і вище.  Іноді внизу виднілися череди косуль, ланей та інших істот.  Вітер свистів у вухах, і ставало все світліше і світліше.

Незабаром Кірін пішов на зниження і приземлився біля озера, до якого на водопій підходили як звичайні, так і фантастичні звірі.

 - Пішли, поп'ємо, Нетті!

І ми вирушили протоптаною стежкою до бездонної чаші озера.  Вода була студеною і чистою, мов сльоза.  Довелося пошкодувати, що нема в що набрати з собою.  Щось я завжди така незібрана...

До нас підійшли дві собаки, із зовнішністю догів і забарвленням рябих далматинців.  Руді очі і гострі, напевно, куповані, вуха насторожено стирчали, рожеві язики звисали набік.  Все це нагадувало звичайних земних собак.  Але!  Білі крила з окантовкою з темного пір'я і невеликий сірий ріг на лобі кожної вказували на їх незвичайне походження.  Розміром вони були з великих коней, один, мабуть, самець, більший розміром, і самочка трохи дрібніша.  Витончений чорний Кірін виглядав поруч з ними підлітком.  До того ж, вони, як і Кірін, говорили.  До промовистих драконів я вже, можна сказати, звикла, а от пси увели мене в легкий ступор.

 - Нетті, познайомся, мої друзі Фу Доги, Піт і Яу.