Глава 32. Палац на хмарі. Частина 2.

Замислившись над вибором самого вихованого способу заявити про себе, я не помітила клятого ланцюга, зачепилася за нього, що викликало гуркіт, який можна порівняти лише  із землетрусом місцевого масштабу, і з розгону вдарилася головою прямо об двері божественного палацу.  Так, культурно заявила про себе, нічого не скажеш.  Я піднялася, потираючи шишку на лобі, що відразу ж вискочила, і позадкувала, тому що обидві стулки арочних дверей стали повільно відкриватися.  Я б, напевно, впала з тієї хмари, але мої нові друзі зупинили мене, підтримали і стали поруч, пліч-о-пліч.  Мені-то що, я зі східними богами не знайома, а їм, уявляю, як зараз.

В цей час з дверей казкового палацу стали один за одним виходити світлі боги.

Першими з’явилися три старці.  Перший - в червоному халаті, розшитому золотими ієрогліфами, весь в золотих перснях і ланцюгах.

 - Це божество Фу, - зашепотіла мені на вухо Яу, кланяючись, - приносить велику удачу, гроші і щастя.

Другий старий у жовтому з драконами халаті тримав на руках маленького хлопчика, який постійно намагався потрапити дідусеві пальчиком в око, від чого той мружив і без того вузькі очі і відсувався від дитини, що весело сміялася, подалі.

 - Це - Лу, бог процвітання, достатку і продовження роду.

 - А хто це у нього на руках такий спритний?  - шепнула я.

 - Можливо, Форс Мажор, про якого ти говорила?

 - Можливо...

Третій сухенький дідок був в зеленому халаті з вишитими квітучими гілками, в руках у нього був посох.

 - Це Шоусин, дарує щастя та здоров'я, а сильній половині людства - нескінченне джерело чоловічої сили.

За ними вийшла жінка в білій з голубим накидці, що приховувала руки і фігуру.

 - Це - Гуань Інь, - пояснила Яу.  - кажуть, у неї тисяча рук, якими вона допомагає всім, хто потребує, захищає будинки від усіляких неприємностей.

 - Назахищалася вже, - буркнула я.

Слідом вийшли ще двоє дідів, що трималися за руки.  У одного за плечем був мішок, а в руці - калатало і щур.  Другий тримав під пахвою велику рибину.

 - Два бога щастя, - продовжувала коментувати Яу.  - Дайкоку - з мішком і щуром, це символи достатку, а священним калаталом він кує щастя.  Ебісу – той, що зі священною рибою Тай, символом удач...

 - Вона хоч жива?

 - Хто?

 - Та ця риба?

 - Ну...  - невпевнено почала Фу Дог.  - Не знаю.

За старими з дверей буквально вивалився рум'яний кругловидий чоловік досить вгодованих форм із заплічним набитим мішком.  В одній руці він тримав бамбукове віяло, раз у раз їм обмахуючись, в іншій - золоту чашу.  Він єдиний вдоволено посміхався, однією посмішкою впевнено зараховуючи себе до світлих.

 - Самий веселий бог - Хотей.  Кажуть, в його мішку - весь світ.  А віяло -символ відкидання перешкод.  Дуже добрий і привітний, бог багатства, достатку і веселощів.

Останнім вийшов бог з дуже великою і витягнутою головою.

 - Бог мудрості, - коротко пояснила Яу.

Східні божества вишикувалися перед Палацом на хмарі, і лик їх був суворий, а очі сумні.  У всіх, крім Хотея.

 - Як сміли ви, - зазвучав громом голос чи то одного з богів, то чи всіх разом, я не зрозуміла, - як сміли ви прийти сюди, та ще й привести смертну?!

Кірін і Фу Доги зіщулилися і схилили голови майже до землі. Та досить вже, давайте розмовляйте зі мною:

 - Так, розбирання потім.  А зараз краще ви поясните, як до такого життя докотилися, що не знаєте, що твориться в підзвітному вам світі?

 - Ти, смертна, будеш ставити нам питання?

 - Вірно.  А ви будете відповідати на них.  Питання диктує час, і воно не питає звань.

 - Добре, ми відповімо на твої питання, це нічого не змінює.  Ми прекрасно знаємо, що діється.

 - Як?  Знаєте?  - я, буквально, підскочила до богів, що запросто зізналися в злочині невтручання.  - Як ви могли допустити таке?!

 - Якщо ти заспокоїшся, я спробую пояснити, - сказав м'який жіночий голос.  Я зрозуміла, що це Гуань Інь.  - Так, в Нижньому Сході відбуваються зараз жахливі речі, але ми нічого не можемо змінити.

 - Чому це?  Адже ви боги!  Одного разу ви вже припинили війни і змусили народи підписати Великий Договір.  Де він тепер?  Яке покарання належить тим, хто порушив непорушні кордони?  Чому ви сидите в своєму повітряному палаці, а не займаєтеся своїми прямими обов'язками?!  - я звинувачувала і наступала.  І підійшла так близько, що за відкритими дверима побачила столи, заставлені всілякими стравами і напоями.

Моєму обуренню не було меж.

 - Що?  Ви бенкетуєте?  Бенкетуєте зараз, коли там, внизу, гинуть люди?  Так як ви можете?!

- Заспокойся, смертна!  - застережливо простягнув руку Шоусин.  - Не треба звинувачувати нас в усіх смертних гріхах.  Так, ми бенкетуємо.  Але це бенкет під час чуми.  Свідоцтво нашого безсилля.

 - Безсилля?

 - Нас тільки вісім.  І одного разу ми, дійсно, змогли зупинити війну.  Але зараз ми не можемо зробити ні-чо-го.