Глава 36. Втеча. Частина 1.

На камінь біля струмка рухнула туша чебуратора, але ми встигли злетіти прямо з-під його носа.

І почалася гонитва.  Три чебуратори величезними стрибками мчали, не розбираючи дороги, слідом за нами.  Спочатку ми змогли відірватися від переслідувачів, але Фу Доги та Кірін були втомленими після двогодинного перельоту до східних скель та й ноша була нелегкою.  Яу довелося тягти аж трьох, нехай окремо і не дуже важких.  А Піт хоч і ніс двох, але рослих і великих чоловіків, добре ще, Кощій не ввійшов повністю в силу і не повернув свою вагу.  Та ні, не добре.  Він міг би битися з чебуратором мечем, а так нам доводилося тікати, бо ніяких варіантів більше не було.

Східні землі ми долали зі змінним успіхом, то чебуратори нас наздоганяли, то ми примудрялися відірватися, але ставало ясно, що це не надовго.  Мешканці Верхнього Сходу все важче змахували потужними крилами, все нижче летіли.  До того моменту, як ми наблизилися до пустелі, чебуратори вже дихали нам в спину.  Один з них клацнув зубами, ледь не відхопивши Кірінові хвоста.  Що ж робити?!  Нам не втекти!

Раптом попереду я помітила маленьку фігурку.  Борсук!  Він стояв на задніх лапках і заклично махав нам передніми.  Та що ж він робить?!  Чому не сховається під мороком?  Адже його зараз розірвуть або просто розтопчуть чебуратори, що наздоганяють нас!  Не можна його тут залишати!

Я штовхнула колінами Кіріна під боки:

 - Знижуйся!  Це друг!  Потрібно його забрати!

Кірін слухняно пішов на зниження і борсук сам застрибнув прямо мені на руки.

 - Ліворуч!  Звертайте наліво!  - закричав він, відчайдушно жестикулюючи.

Не знаю, навіщо, але роздумувати все одно ніколи.  Ми дружно заклали віраж і раптом...

Все зникло.  Не було ні Фу Догів з моїми друзями на спинах, ні Кіріна, ні борсука на моїх руках, ні мене самої.  Проте, я продовжувала все бачити так, немов продовжувала політ.  І так само відчувала під собою спину Кіріна, відчувала Роя, що крутився у моїх руках.  Я не відразу зрозуміла, що ми просто стали невидимими.  А де ж чебуратори?  Я озирнулася, в протилежий бік летіли...  Фу Доги зі своїми сідоками на спинах і Кірін зі мною...  Та це ж морок!  За ними дружно скакали чебуратори.  Купилися!

 - Ох, Рой, який же ти розумник!

 - Я такий, - почувся попереду задоволений голос.  - Тільки довго не зможу морок тримати.  Чим далі вони відлітають, тим мені важче...

Як би там не було, морок перевертня дав нам фору.  Ми намагалися не збавляти темп, щоб втекти якомога далі, але це не виходило.  Я чула, як важко дихає піді мною Кірін, але ж у нього найлегша ноша.  Ще трохи і ми знову стали видимими.  Все повільніше і повільніше піднімалися й опускалися білі крила Фу Догів.

 - Чебуратори знов йдуть за нами, - винувато зітхнув борсук.  - Вибачте, я довше утримувати морок не зміг.

 - А коли б не ти, нас би давно вже...  - притиснула я перевертня до себе.  - Ти молодець!

Так, дійсно, чебуратори знову вийшли на наш слід.  Вони наполегливо бігли за нами і з кожним кроком все наближалися.  Я бачила, що Фу Доги рухаються вже не з останніх сил, а через силу.

Чебуратори знову наздоганяли нас, коли попереду з'явились блакитні води крокодилової затоки.  Фу Доги вже летіли, торкаючись лапами землі, такий собі напівполіт-напівстрибки.  Кірін насилу шкандибав слідом.  Борсук на моїх руках крутився і робив страшний вираз.

У Яу підкосилися лапи, і вона шкереберть покотилася по піщаному пляжу, гублячи своїх сідоків.

Чебуратори переможно завили, передчуваючи смачну здобич.

Крокодили, що відпочивали на узбережжі, дружно кинулися в воду, зв'язуватися з таким ворогом вони не бажали.

На березі залишилася тільки тендітна висока жінка.  Навіть здалеку вона здавалася уособленням краси і жіночності.  Тіллімар, племінниця Господаря Затоки.  Навіть борсук завмер у мене на руках і схвально крекнув.

Мить - і замість юної красуні перед нами виявилася величезна крокодилиця.  Вона розвернулася мордою до затоки і заклично махнула хвостом.  Я направила Кіріна прямо на її широку спину, за нами поспішили інші.  Знесилено впали на смарагдову слизьку шкіру.  А Тіллімар беззвучно попливла по затоці, обережно, щоб не упустити свою ношу.

У безсилій люті чебуратори били лапами по воді, піднімаючи купу бризок.

Крокодилиця причалила до протилежного берега, і ми спустилися з її широкої спини, буквально, звалившись на пісок.  Рухатися вже ніхто не був у змозі.

 - О, Тіллі, - тільки й змогла прошепотіти я, - ти врятувала нас!

І тут я побачила, як один з чебураторів спустився у воду і... поплив!  Решта приєдналися до нього.  Дійсно, хто сказав, що вони не вміють плавати?

На жаль, летіти наші «коні» вже не могли.  Ми в розпачі мовчки відступали назад.

 - Дядечко!  - несподівано тонким дівочим голосом крикнула величезна крокодилиця.

Не знаю, звідки, але поруч раптом з'явився ще один крокодил.  Якщо Тіллі була завдовжки метрів вісім, не менш, то в дядечкові були всі десять.

 - Тікайте, ми їх затримаємо!  - крикнула крокодилиця, обернувшись.

Двічі повторювати нам не треба.  Ми повернулись і побігли.  Тут недалеко ущелина, де живе Толі Генетик.  Якщо встигнемо добігти - ми врятовані!  Ця думка додала сил.  Що відбувалося за нами, можна тільки здогадуватися.  Озирнутися було ніколи.  Але відчайдушний рев крокодилів і чебураторів доводив, що битва не на життя, а на смерть.  Тільки крокодилів було два, а чебураторів - три.  Один з них скоро залишив поле бою, щоб піти за легшою здобиччю, тобто, за нами.  Його лапи з гуркотом опускались на камені.  Він наближався.