Глава 31. Кощій. А ось і вона!..

Компанія вирушила до лабораторії, де всю стіну займали великі екрани. Почаклувавши трохи над кнопками, перший Дук запустив картинку, що відкривала погляду величезне приміщення із слідами запустіння й смерті. Біля однієї зі стін тягнувся пульт, але, зважаючи на все, він був мертвим. Екрани над ним також не працювали. Зате електричне світло освітлювало картину, доводячи, що не все ще мертве в цьому царстві минулого. Та в кутку похмуро блимала червона кнопка під ковпаком. Зображення ворухнулося, і в приміщення зістрибнув хлопчик, брудний та обірваний. Кинув на пульт щось маленьке й незрозуміле, а сам почав копирсатись у ящиках, витягувати вміст шаф.

- Стоп! – крикнула Естер. - Прокрутіть ще раз. І збільште зображення! Цього раніше не було!

І знову на екрані хлопчик кидає щось на пульт, картинка наближається, і перед нами постає маленький ельф з пом'ятими крилами, це дівчинка, гарненька, тільки дуже змучена, і на її крихітних пальчиках виблискують два дуже добре знайомі мені кільця! Нетті Кощієнко! Так ось де ти! Тепер зрозуміло, чому я опинився саме тут. Нарешті з'явилася можливість з'ясувати, що робить у цьому світі моя Нетті, що роблю тут я, і взагалі, у чому сенс того, що відбувається.

Із цього моменту я повністю перетворився на увагу.

А хлопчик на екрані наблизився до червоної кнопки і почав повільно відкручувати прозорий ковпак. Ельфея щось говорила йому, простягаючи руки, але він продовжував свою справу. Нарешті, ковпак знято і відкладено убік. Палець хлопця торкнувся миготливої ​​кнопки. Ельфея знову заговорила.

- Повторіть. І збільште звук! - скомандувала Естер-два.

Палець хлопця торкнувся миготливої ​​кнопки.

- Стій! Я дам тобі те, що захочеш! - вигукнула ельфея.

– Я вже називав тобі свої бажання. Ти їх не виконала.

- Я не можу так, одразу!.. Твої бажання обов'язково здійсняться… потім.

- Але їсти я хочу зараз.

- Ти не маєш права вирішувати за весь світ!

– А чому цей світ вирішує за мене?

- Гроше, подумай, у твоїх руках життя всіх! І людей, і ельфів, і інших народів, і тварин, і рослин… Невже тобі їх не шкода?

- А хто пожалів мене? Хоч колись? Хоча б раз? Хто пожалів мене? – повторив він.

- А мама?

- У мене немає мами, - сказав хлопчик.

- Але ж ти був маленький, у тебе, як і у кожного малюка, була мама, і вона любила та доглядала тебе…

- Я не пам'ятаю, - уперто мотнув він головою. – А отже – цього не було.

- А хочеш, я знайду тобі маму? Це я зможу! Правда, Гроше!

Його рука здригнулася.

- Вір мені, я знайду тобі маму, і вона любитиме і жалітиме тебе.

- Добре, - здався хлопчик. - Тоді пішли прямо зараз?

Він схопив тендітну ельфею в кулак (у мене навіть серце стислося від болю за неї) і вибрався з приміщення. Світло автоматично згасло.

– Ось! Це те, що ми шукали! - закричала збуджено Естер з майбутнього. - Звідки взялася ця ельфея?!

- А давайте за допомогою «сищиків» простежимо по її аурі, звідки вона взялася, бо у попередній версії її не було. Це дасть нам змогу розібратися, хто стоїть за всім цим, – запропонував Дук-один.

Знову замиготіли кадри, як при перемотуванні фільму назад, зупиняючись у найцікавіших місцях. Наша четвірка з подивом спостерігала, як передає ельфею жебраку вгодований принц через дірку в паркані, як падає крихітна дівчинка прямо в торт на королівський стіл (хіба можна не вгадати тут Нетті, навіть якби не було на ній розпізнавальних кілець?), як мчить кортеж з карети, запряженої шісткою трутнів, у супроводі озброєного загону (ельфійський захист не може приховати зображення від автоматичних «сищиків»), як ледве рятується ельфея в лісі від їжака і птахів, як довго не може вибратися з тюльпана, що полонив її (а я все не міг зрозуміти, чому навіть слідів нареченої не можу знайти). І раптом картинка змінилася повністю, і перед нашим поглядом з'явилася морська чайка, що розкинулася на спині слона.

- Що б це означало? - запитала Естер-один, і Дуки почали дружно налаштовувати зображення. Але нічого не змінилося.

- Здається, я розумію, - підняв голову Дук-два. - Кінець світу зупинив хтось чужий, не з цього світу. А оскільки Алія – закритий світ, заповідник, то потрапити до нього можна було лише використовуючи тіла місцевих жителів.

- Ти хочеш сказати, що ця істота, ким би вона не була, залишила своє тіло в іншому світі, а дух її підселявся до різних мешканців Алії? - уточнила Естер-два.

Кадри замиготіли знову, змінюючи зображення чайки на зображення восьминога, мурашки, служниці короля Малумби (млинець, так це я її виштовхнув з тіла?!), кондора, що врізається в мозаїчне скло палацу, гігантської пітонші, що безшумно ковзає поруч з варваром, огрядної огриці з дрібним дракончиком на плечі. Останній сюжет був з дому огриці, коли почервоніле від крику немовля намагалося дорватися до її грудей. Не збрешу, якщо скажу, що вся четвірка глядачів усміхалася, дивлячись на це видовище. Ніколи не скажу Нетті, що я її пригоди бачив, вона мені цього просто не пробачить, я її знаю. Нехай це залишиться моїм маленьким секретом. Коротше, поруч із нею спрацьовує такий принцип: будеш більше мовчати, довше житимеш.