Глава 34. Розсмішити Бога.

Думаю, Бога я розсмішила, залишивши Кощія з дикою ведмедицею у лісі. А я? Ось вона я. Стою у дворі з сокирою в руках та ідіотською усмішкою. І хто я тепер? Добротний, але старий кожух, короткий йоржик волосся, грубі чоловічі руки з мозолями та тріщинами. Неприродно виглядають на товстих волохатих пальцях тонкі срібні кільця. Уроборус глузливо усміхається, а Сніжний Барс задумливо оглядає околиці. Дерев'яний будиночок з крихітними віконцями, ганком, який покосився, і сизим серпанком, що зливається з низькими хмарами. Сарайчик  майже повен нарубаних дрів. Чисто символічна огорожа навколо двору. Купа дрів переді мною.

Покопатись у чужих спогадах… Я – лісник, Нітар, сорок п'ять років. У мене дружина Юта та двоє дітлахів, Міна та Поспіх. Я рубаю дрова про запас, весна буде затяжна, топити ще довго доведеться.

Я більше не рубаю дрова. Сокира зі свистом врізалася у пеньок. Я – Нетті Кощієнко, і я збираюсь до найближчого селища чи міста, до людей.

Я заходжу в будинок, різко відчиняючи двері, тепле повітря парою виривається на вулицю. Дружина, невисока миловидна блондинка, здивовано піднімає голову.

- А я кликати тебе збиралася. Супчик вже холоне... Щось сталося?

Я раптом відчуваю дивну ніжність до цієї чужої жінки. Хочеться скинути кожух, притулитися спиною до грубки, відчути, як на коліна забираються дітлахи, і дивитися, як метушиться Юта, накриваючи на стіл.

Я схитнула головою, скинувши ману. Ні, треба забиратися звідси, доки мене не поглинули почуття Нітара.

- Я йду, - кинула коротко.

Юта так і сіла, притиснувши руки до грудей і не знаходячи, що сказати. На лаві коло печі запхикали діти.

Я відрізала половину круглого, ще теплого, буханця хліба, на гачку біля дверей знайшла кошик.

- Поїж хоч... - прошепотіла жінка.

Горщик на печі випромінював такі аромати!.. Негідник! А на столі конкурувала з ним тушка великого птаха. Напевно, глухар. Все життя мріяла спробувати глухаря. «Уявляю, який він смачний. Я здобув його вчора на полюванні. А моя дружина приготувала його з такою любов'ю, що пальчики оближеш… Тьху ти! Наступ ніжності ледь не захлиснув мене з головою. Так я забуду, хто я, та й залишуся, чого доброго, ласувати.

Я рішуче, хоч було пальцям гаряче, відламала половину тушки. Де ж взяти якийсь пластиковий кульок? Немає тут такого. Довелось загорнути птицю у знайдену на столі ганчірку та приєднати до хліба.

- Де гроші, Юто? - Не знаєш ти, нещасна, що причетна зараз до справи спасіння світу, та й не дізнаєшся ніколи.

- Та ти ж сам знаєш, Нітаре...

- Дістань гроші, Юто.

- Таточку, не йди! - кинулась до мене дівчинка років п'яти, схопила за штанину, підняла вгору личко з мокрими очима.

- Тату, не треба, - Поспіх серйозно дивиться, стиснувши кулачки, він трохи старший за сестричку і почувається справжнім чоловіком, тому намагається не плакати.

Юта дістає гаманець, простягає мені тремтячими руками.

- Та повернусь я, повернусь! – кричу, витрушуючи з гаманця монети, одна, друга… Десять.

- Так татко до міста, мабуть, зібрався! - скрикує, оживши, Юта. - Сьогодні ж базарний день! А ми одразу й не зрозуміли. Що ж ти не сказав учора? Я б раніше поїсти зварила.

- Тату, візьми мене на базар! – підскакує Поспіх. Діти враз змінюються в лиці, сльози висихають, наче їх і не було.

- І мене візьми! Татку, прошу!.. – смикає мене за штанину мала.

Я відлічую половину монет, решту п'ять повертаю Юті:

- Візьми, знадобляться.

- Нітаре, ти борошна купи, бо кінчається... Солі треба... Що ж ще! Відразу не згадаю. Так, дітям солодощів якихось не забудь.

Уй! Дістанеться бідоласі Нітару, коли він повернеться додому з порожніми руками. Та ще невідомо, коли повернеться.

Ривком стягую шапку з вішалки, відчіплюю від себе малюків і вискакую з дому.

- Татку, купи пряників! - мчить услід дзвінкий дитячий голосок.

- І свистульку!

Дружина вискакує за мною роздягнена, кутаючись тільки у велику хустку. Чекає на поцілунок на прощання. Вдаю, що не помічаю.

- Ти там обережно, Нітаре! На ринку всяке буває.

- Добре, Юто. І ти теж… Дітей бережи.

- Повертайся скоріше…

- Я повернуся, - кидаю прощальне і поспішаю залишити двір, де мене люблять і чекатимуть. Дивне відчуття.

- Юта! - Обертаюся, не дійшовши до воріт. – В якому боці місто?

Запитання, звісно… Але що робити? Жінка дивиться на мене тривожно розширеними очима.

– Там, – вказує прямо.

Знову через бурелом доведеться пертись? Ні, це мені не подобається. Тут що, дороги немає взагалі? Чи як?

- А на шлях найшвидше вийти стежкою, яка вліво повертає, - наздоганяє мене доповнення Юти.

А одразу сказати не можна було? От люди!

Цікаво, де ж Кощій? Невже й досі ведмедем гуляє?