Глава 42. Купець Безсмертний.

Зупинився Кощій у платтяних лавах. Прискіпливо став мацати сукно і розглядати вишивку на каптанах, незважаючи на продавців, що кривилися, бо не знали, чого доброго чекати від такого замурзаного покупця.

- Гей, Кощію, ти щось скромніше купуй, щоб не сильно виділятися, - порадила я.

- Ага, - буркнув у відповідь Безсмертний, колупаючись у купі плащів.

І що ви думали б? Каптан вибрав яскравого смарагдового кольору з перлинною окантовкою, плащ - салатний з ялинками зі стеклярусу по низу, чоботи (а чоботи, до речі, можна було просто вимити, і не витрачатися на нові) - шкіряні, зі шнурівкою, та ще й шапку під колір з пером в одному місці. Я маю на увазі, позаду, за відворотом. І вивалив за все це добро три золоті! Та-ак! Видно, цей Уррітон, тіло якого приватизував Безсмертний, ще той чепурушок. А зі звичками тіла боротися практично неможливо. Це я знаю з власного досвіду. Тому що моя права рука, яка щойно недбало смикає шиту золотою ниткою перев'язь, вже потягла її...

Але Кощій пильнував, він м'яко витягнув мою руку назад і труснув над прилавком, напівриком-напівпошепки повідомивши з милою усмішкою, що оголила дрібні непорчені зуби:

- А це ми купимо наступного разу!

Так, гаразд. І не варто робити таку міну. Я відійшла від прилавка. Все одно вдача малої злодійки перемогла: ліва рука радісно обмацувала три золоті монети, які заплатив торговцю цей марнотратник. Адже це не крадіжка? Гроші купця Уррітона, на даний момент, значить, Кощія. Я просто повернула своє. Точніше, Кощієве – собі. А хіба це не одне й те саме? Та й не коштувало це ганчір'я стільки грошей. А якщо й коштувало, то не варто було купувати все таке дороге, скромніше бути слід. Ех, Кощій, Кощій!

Заспокоївши себе філософськими переконаннями, я відчула якесь умиротворення і звернула, нарешті, увагу на супутника, що якраз переодягнувся.

Ба! Він як дівчина крутиться, крутиться, намагається розглянути себе в маленьке мідне дзеркало, люб'язно надане торговцем. Помітивши мій здивований погляд, Безсмертний трохи зніяковів, обсмикнув навіщось одяг і сказав:

– Ну що, я готовий. Ідемо?

- А я? - У мене подих перехопило від обурення. Він, що, крім себе, тепер нікого більше не помічає?!

- А що ти? – здивувався Кощій.

- А мене одягнути не треба? Ти як вважаєш?

- А ти думаєш, що в новій сукні довго будеш чистою, знаючи твою вдачу? Давай заощаджувати.

Спочатку я збиралася висловити все, що думаю про нього, його батьків, предків у десятому коліні та їхніх взаєминах, що зайняло б кілька десятків сторінок друкованого тексту і приємно розважило б нас до вечора, але потім знайшла більш вагомий доказ:

- А тобі, такому бездоганному, не соромно буде поруч зі мною, такою... - я підняла край вимазаної сукні.

Безсмертний задумливо чесав підборіддя, розглядаючи мій зовнішній вигляд:

- Так, мабуть. Ти права. Я куплю тобі щось скромне, але зі смаком. Почекай мене тут, - і повернувся до прилавків.

– Що? Навіть без примірки?

Гаразд, подивимося, подивимося, який смак у лиходія всіх країн і народів.

Я зухвало склала руки на грудях, маючи намір чекати, як «наказано». Але не витримала та побігла за ним. На жаль, Безсмертний вже скупився. Я застала лише обмін одного срібника (!) на коричневий скруток. Та-а-ак...

Кощій обернувся і з чарівною усмішкою простягнув мені покупку. Я розгорнула й ахнула: найпростіша!.. найнудніша!.. найнегарніша сукня, яку можна було знайти на цьому чортовому базарі! Чого ж я чортів ображаю? На ринку у чортів я колись побувала, і залишилася більш ніж задоволена. Та й самі вони дуже приємні хлопці. І подарунків мені надарили суперських, шкода тільки, що я не змогла їх у свій світ перетягнути. А це що таке?

Я підвела очі на Безсмертного. Він стояв, постукуючи новим чобітком, і явно чекав, що я зараз від щастя в ніжки йому кинусь. Та ти, хлопче, жаднюга!

Я демонстративно, двома пальцями, підняла сукню та кинула на прилавок, процідивши здивованому торговцеві:

- Заберіть цю гидоту! Гроші повертати не треба!.. (Все одно срібник вже перекочував у мою кишеню, тож можна було зробити широкий жест).

Безсмертний очі округлив, наче побачив пральну машинку, що випікає пиріжки з капустою.

- Ти щ-щ-що?!

- А ти щ-щ-що?! - У тон йому відповіла я. - Знущаєшся, так?

- Та я ж щоб скромно було і непомітно! Нема чого тобі виділятися в цьому натовпі!

- І ким же ти, блискучий купець, збираєшся виставити мене в такому вбранні перед своїми знайомими? Служницею, яку тягаєш за собою, не зводячи очей? Або постільним дівчиськом-малоліткою?

- Щодо постільного малолітка – непогано було б! – хихикнув Кощій.

- Збоченець!

- Ну, пробач, пробач, Нетті! Сам не зрозумію, що на мене находить. То, мабуть, вплив цього тіла, яке я зараз ношу. Я ж не такий!

- Отож.

- А ти яку легенду пропонуєш?

– Легенду? А, ось, наприклад: я – юна кузина, що втекла з дому. Ти мене знайшов випадково, і тепер під конвоєм доставляєш батькам. Тоді буде все зрозуміло. І не виникатимуть у оточуючих нездорові припущення, враховуючи мою стать та вік.