Глава 49. Ох і Нетті!

- А ось і хлопчики! – Вигукнула, побачивши мене у супроводі озброєних людей, Нетті, яку несли на руках вдячні слухачі. – Ось що означають добрі наміри! Ви тільки вирішили змінити спосіб життя, а чоловіча стать вже як мухи на мед налітають!

Щось несхоже, що вони пашать пристрастю, — подумав я, дивлячись на загін зблідлих «хлопчиків», що з жахом витріщили очі на аштарок.

А монстрихи тим часом у боязких променях сонця, що прокидалося, набували звабливих жіночих форм, і прослизали повз нас, сором'язливо кутаючись у крила, немов у плащі, і кидаючи невинно-хтиві погляди.

- Опа… - тільки й сказав я, проводжаючи очима спокусниць.

Хлопці так і стояли з відвислими щелепами, не знаючи, що робити. Та-а-ак... Хто тут командир? Я?

- Загін, слухай! По конях! Галопом марш… у шинок!

А потім у найближчому шинку була така оргія, що легенди про це довго ходитимуть в окрузі. Нетті я ледве витяг з гулянки, вона виривалася, доводила, що випила ще не з усіма «подружками» і взагалі.

Але коли я все-таки стяг її зі столу, де вона збиралася показати нам, як танцюють канкан, і посадив на коня, вона відразу ж обм'якла і стала тиснутися до мого плеча, сопучи, як дитина. Та вона і є справжнісінька дитина. Особливо у цьому тілі дівчинки-підлітка. Немов горобчик...

«Горобчик» чортихнувся спросоння і врізав мені ліктем під ребра. Довелось притиснути сильніше до своїх грудей, насунути на голову капелюха та пришпорити коня.

Незабаром я знайшов заїжджий двір, де, враховуючи, що сьогодні базарний день, нам запропонували тільки сінник. Благо, ніхто не сумнівався, що напівдохла фігурка у мене під пахвою, це мій малолітній двоюрідний брат, що впився на вечірці. Я вимостив гніздечко в сіні і ліг, кутаючи в плащ дитину, що довірливо вмостила голівку на моєму плечі.

Спи спокійно, Нетті. Небо подарувало нам ці хвилини спокою, і ніхто не знає, що чекає на нас завтра, точніше, вже сьогодні, адже сонце вже запустило новий день у цей дивний світ.

                                                       * * *

- Прокидайся, Нетті! - Полоскотав сухою травинкою ніс дівчинки, що спокійно сопіла на моєму плечі.

- Якого?! Хр-р-р! Апчхи! Якого хр… Апчхи! Хто? Де? Куди? Ти???

І маленька тендітна істота, відкинувши плащ, у який я її так дбайливо кутав, кинулась бити мене кулачками по грудях. Та-а-ак... І як із цим боротися? Не силою ж малу зупиняти?

- Негідник! Щоб тебе чорти щодня вдосвіта підіймали! Щоб тебе!..

Я закрив потік лайки поцілунком. Нетті спочатку обм'якла в моїх руках, а потім різко відштовхнула, втупившись з докором:

- Збоченець! Я ж твій кузен!

– Тільки на словах! – парирував я.

- Тоді це спокуса неповнолітньої! Мені чотирнадцять років!

- Не тобі, а тілу, в яке ти підселилася!

- Саме так! Та воно ще, мабуть, неціловане було!

Тьху ти! Навіть соромно стало. Якщо, звичайно, з цього боку подивитись...

А дівчисько раптом розридалося, витираючи соплі об поли мого нового плаща:

- І взагалі… Такий поцілунок… дістався… чужому тілу… Ти зрадив мені, Кощій!

Час від часу не легше.

Я струснув обережно дитину за плечі і спробував перевести акценти:

- Так, Нетті, краще скажи мені, будь ласка, з чого це ти з самого ранку наче дурману об'їлася?

- Та ось з того самого, - сьорбнуло носом дівчисько. - Сонечко тільки встає... Та я очі лише закрила, а ти вже будиш! Совісті на тобі нема!

Я мимоволі оглянув свій костюм. Справді, совісті на ньому немає, тільки чиїсь соплі.

- Кхм, - кашлянув я. - Тільки справа в тому, що заплющила очі вчора вранці, а відкрила теж вранці, тільки через добу!

- Так? Хм… - Нетті почала активно смикати на собі одяг. – Ну… тоді, не гнівайся, лади? Сам розумієш: перехідний вік, нерви ні до біса... То я цілу добу спала?

- Так. Причому спочатку нам надали апартаменти на сіннику. І тільки вчора надвечір, коли народ, що з'їхався на базарні дні (вчора, до речі, був другий з них – неділя), почав роз'їжджатися, нас перевели в кімнату на другому поверсі.

- І ти ніс мене на другий поверх на руцях, а я навіть нічого не відчула? – здивовано підняла брови  Нетті.

– У здоровому тілі – здоровий сон, – заспокоїв я її.

- Отож я дивлюся, що похмілля майже не відчувається... - задумливо промовила мала, ворушачи волосся, в якому застрягли соломинки.

- Що ж ти дівчинку споюєш? - не втримався я, щоб не дорікнути. - Їй тринадцять років.

- Чотирнадцять, - машинально виправила Нетті. – Та скільки я там випила…

- Їй вистачило, щоб добу провалятись.

- М-да... Недобре вийшло. Цікаво, вона буде про все пам'ятати, коли я залишу її тіло?

- Ти коли-небудь поясниш мені, як опинилася в цьому світі, та ще й не у своєму образі, а орендуючи тіла місцевих жителів, та ще й мене затягнула в цю авантюру? – примружився я вичікувально.