Глава 57. Врятувати Нетті!

Потроху я починала усвідомлювати ситуацію. І, хоч і розуміла, що не маю права забирати у графа сімейні реліквії, та помирати страшною смертю теж не хотіла. Кощій і зовсім шаленів, дізнавшись, що Конрой не має можливості зняти з сорочки чари. Він стиснув кулаки і втупився у графа, готовий позбавити його життя заради мого спасіння:

- У нас немає трьох діб у запасі!!!

- Правильно, - кивнув граф, - Тому ми одразу вирушаємо в дорогу! Я віддам цьому негіднику реліквії мого роду, хай тільки зніме з Нетті цю кляту сорочку! Я все одно поверну їх, раніше чи пізніше. Але зараз головне – життя Нетті!

Минуло півгодини - і у дворі вже стояли запряжені коні. Двоє з них, призначені для  мені та Кощія, були навантажені сідельними сумками, повними грошей та харчів

- Ви в місті краще не затримуйтесь, - наказав нам граф. – Як тільки священнослужитель зніме закляття, їдьте подалі, довіряти йому не можна ні в якому разі! Найкраще було б його взагалі більш не бачити, але, якщо немає іншого виходу, нехай буде так. Тільки будьте дуже обережні. Кощію, не залишай дівчину ні на секунду разом з тим нелюдом! Примусь негідника виконати обіцянку, хай навіть тобі доведеться зробити це силою!

- Мені можеш нотації не читати, - похмуро огризнувся Кощій. - Хто більше мене піклується про її безпеку?

- Я проведу вас до міста, - ніби й не чув грубості Конрой, підсаджуючи мене в сідло і заскакуючи на свого коня. – Не хочу, щоб якась несподіванка затримала вас у дорозі.  Поїхали.

Сірі пси крутилися довкола нас і явно збиралися супроводжувати.

Дорогоцінні реліквії граф сховав за пазуху, і поскакав униз пагорбом, щохвилини оглядаючись на мене.

- Як ти? Ти добре почуваєшся, Нетті? Щось ти бліда...

- Та все гаразд, Конрою! Все нормально!

Ми швидко долали простір між замком на пагорбі і в'їздом у Ртон, поглядаючи на сонце, що котилося до обрію. Незважаючи на те, що рухається воно, здається, швидше за звичайне, ми цілком в необхідний час укладаємося. До міста рукою подати. І якщо нам не завадять якісь непередбачені обставини…

Не поминай лихо, поки тихо! Чорна тінь невідомої величезної істоти, яку я навіть розгледіти не встигла, промайнула над нами. Коні жахнулися в паніці в різні боки. Я стрімголов скотилась зі своєї гнідої, що стрілою зникла в підліску, боляче забилася м'яким місцем, яке тільки за ідеєю мало бути м'яким, а в мене виявилося дуже навіть кістлявим.

Не встигла я збагнути, що трапилось, як мене вже з двох боків піднімали дві міцні чоловічі руки, Кощія та Конроя. Ой, скільки ж джентльменів довкола! Приємно як! Я встала, обтрушуючись. Тільки де моя конячка, га?

На жаль, у межах видимості не було не тільки мого, але й ніякого іншого коня. І кінь Кощія, і кінь Конроя,  всі вони розбіглись, злякавшись таємничої істоти. Але пішки... пішки ми не встигнемо! І до міста, і до замку далеко… Отут і мені стало страшно. Матінко!

Сірі пси вилазили з кущів, скиглили з сорому.

Я розгублено подивилась на своїх супутників.

- Що це було! - запитав Кощій.

- Уявлення не маю, - похитав головою Конрой. – Але ця істота точно не з нашого краю. Нічого подібного ніколи навіть не зустрічав. Шкода, що ми вже далеко були від статуї аштара, інакше мене попередили б про його наближення.

- Думаю, це знову мисливці.

– Хто?

- Торрітяни. Вони вийшли на наш слід.

- Кощію, зараз навіть не в тому річ, хто винен! Головне: у нас замало часу, щоб дістатися до міста без коней!

Безсмертний тихенько вилаявся.

– Спробую пошукати їх.

Чоловіки розбрелись по заростях, кличучи коней. Кощій тягнув мене за руку, не відпускаючи. Я йшла, безперервно поглядаючи на сонце. Здавалося, що воно почало рухатись все швидше і швидше. Ч-чорт! Не хочу вмирати!

Кощій та Конрій знову зійшлися на стежці.

– Коней не повернути, – констатував факт граф. – Вони надто налякані, і надто далеко втекли.

- Що ж робити? - стукнув кулаком по нозі Безсмертний. – Ми маємо щось придумати!

- Залишається один єдиний шанс… Дякуй усіх богів, Кощію, що Нетті вдається порозумітися з будь-яким представником тваринного світу. Сподіваюсь, що вийде…

І він засвистів. Гучно, протяжно. Свист роздвоився, розмножився, наче тисячі лун відгукнулися і понесли його далі..

Кощій притиснув мене до себе і весь час гладив по голові, ніби дитину, що забилася. А сонце все падало і падало, невблаганно наближаючись до краю землі. Занадто швидко.

І ось ніби порив урагану промайнув, зриваючи листя з дерев, і перед нашими очима зупинився грінок, найшвидший на Алії звір.

- Нокі! - потяглась я до нього.

Граф підхопив мене за талію і посадив на диво-коника:

- Тримайся!

Потім витигнув з-за пазухи скіпетр і державу, і вручив їх мені:

- Дивись, не загуби. Ні про що не турбуйся. Гріннок доставить тебе вчасно. Віддай усе священнослужителю, але тільки тоді, коли він зніме з тебе зачаровану сорочку.