Глава 58. Щасливий порятунок.

Гріннок помчав з космічною швидкістю і навіть не помітив, що втратив сідока.

Я, підкинута раптовим прискоренням, злетіла вгору і встигла подумати, що знову падати доведеться на вже відбитий зад. У верхній точці польоту встигла помітити, як сонце торкнулося далекої міської стіни, і тонкий промінь вилетів із місця зіткнення. У цей момент скіпетр у моїй руці із дзвоном зустрівся з державою у другій руці. Сонячний промінь увіп'явся в місце дотику. І тут сила земного тяжіння потягла мене, як завжди, вниз. Я гепнулась, як і гадала, на болючий синець, скіпетр і держава випали з моїх рук, і сріблястим пилом обсипались із зап'ясть браслети та пояс з талії.

Я навіть кліпнути не встигла, як мої супутники стягли з мене сіре лахміття, відкидаючи його далеко вбік. Воно спалахнуло, немов пук соломи і миттю залишило по собі тільки жменьку попелу.

А мене почали активно душити Кощій і Конрой, обидва разом. Ой, вони що, вирішили, що я маю загинути хоч якимось чином? Як чоловіки з їхньою неміряною силою не розуміють, що їхні дружні обійми можуть закінчитися для когось трагічно?

- Від-пус-тіть! – ледве прохрипіла я, намагаючись вирватися, втім, абсолютно безрезультатно.

- Нетті! Жива! – заголосили мої джентльмени, наполегливо додушуючи нещасну врятовану.

Випустили мене тільки тоді, коли я виразно закотила очі і висунула язика набік.

- Кощію, а ми її не придушили ненароком на радощах? - підняв злякані очі граф.

- Та ну… Як же? - Безсмертний ніжно (це за його поняттями) поплескав мене по щоках. - Нетті, прокинься! Здається, у неї посттравматичний шок.

Отак, придушили, побили. Що далі? Вже чисто спортивний інтерес виник, скільки ще способів вбивства мене, коханої, вигадають мої дорогоцінні рятівники? Але їхня фантазія, здається, вичерпалась.

- Та ні, ми не могли її придушити. Просто налякалась вона дуже, – поставив діагноз Конрой. - Будь-хто б на її місці знепритомнів би.

- До того ж ще й забилася, - додав до історії хвороби Кощій. - Бачив, як летіла? Вперше на моїй пам’яті не на мене впала...

- Потрібно терміново їй допомогти!

- Дуже терміново!

- Але як? Якби ми були у замку…

- Потрібно зробити штучне дихання! – запропонував практичніший Безсмертний. - Точно! І швидко! Я зараз зроблю!

- Ні, я! – вигукнув граф.

- Чому це ти?

- Ми в університеті вивчали способи першої допомоги постраждалій людині!

– Я теж не перший день, як на світ народився!

- У мене знання сучасніші!

- Та ти навіть не зрозумів, що їй слід зробити штучне дихання!

- Зараз зроблю!

- Ніколи!

- Але ж це через мене вона потрапила до такого небезпечного становища! Значить, саме я маю її рятувати!

- Я не дозволю чужому чоловікові торкатися моєї Нетті!

- Яка вона твоя, Кощію! Що ж ти її досі нареченою не назвеш, коли твоя?

- Це моя справа! Наша з Нетті справа! А ти не втручайся!

- Це ти не заважай! Ти думаєш насамперед про себе, а не про неї! Через тебе вона могла сьогодні загинути! Це ж ти затримував її, коли йшли останні хвилини! – закіпав від гніву Конрой.

- Ні, це через тебе вона могла загинути! Ти проводив свої безглузді експерименти, затягуючи цим дорогоцінний час! – стиснув кулаки Кощій.

- Ти, Кощію, мов собака на сіні! І сам не їси, і іншим не даєш!

- А ти непомітно підбиваєш до неї клини! Думаєш, вона почепиться на першого зустрічного-поперечного? Помиляєшся, хлопче!

- А ти думаєш, якщо набагато старший, то більше подобаєшся жінкам? Помиляєшся! Старуватий ти вже для неї!

- Я не старий! Я безсмертний!

- Та я знаю! Скільки тобі віків? Чи тисячоліть? Може, Нетті варто підшукати когось молодшого? Вона, до речі, перевертнями цікавилась!

- Слухай, я тебе зараз як оберну, назад не обернешся! Так і залишишся чупакаброю. Не чіпляйся до моєї дівчини!

- А ти в неї спочатку спитай, твоя вона чи й не підозрює про це!

- У всякому разі, не твоя, це точно!

– А я б і не проти!

- А я б тебе...

Кощій з Конроєм зчепилися, як два хлопчаки, і покотилися травою, нагороджуючи один одного тумаками. Я розсудливо сама встала, підняла державу та скіпетр, які так ніхто і не спромігся витягти з дорожнього пилу, і відійшла до гріннока, що тільки-но повернувся. Він здивовано дивився на свого господаря, не знаючи, що робити. Я погладила його по шовковистій гриві:

- Бачиш, Нокі, як вони обоє дбають про мене? Якби мені й справді було погано, я б уже двісті разів померла, чекаючи на допомогу. А вони все вирішують, хто ж робитиме мені штучне дихання.

Коник здивовано покосив на мене своїм синім оком.

У мене виникло гостре бажання сісти на гріннока і залишити цих телепнів, хай собі з’ясовують стосунки. Тільки без мене. Але ж, залиш їх тут одних, без нагляду, вони й горлянки один одному поперегризають. Вони ж навіть про мене, причину бійки, забули через бійку. Чоловіки…