Її книга

Частина 4. У польоті з думками

Частина 4. У польоті з думками

Мар’яна сиділа вже з пів години на величезному камені, звісивши ноги над прірвою, не в силах відвести погляду від обрію. Вона не боялася висоти, бо виросла в місті хмарочосів і щодень спостерігала за красою Києва з балкону двадцятого поверху. Ті міські пейзажі кардинально відрізнялися від того, що вона споглядала тепер: високі бетонні коробки із  металопластиковими вікнами та кольоровим світлом уночі, що скидалися на дитячі будиночки з Лего. Мар’яна щовечора аж до глибокої ночі любила дивитися на такий тихий і яскравий Київ.

Вона до кінчиків пальців була киянкою, що не знала іншого життя. Ці вечірні побачення зі столицею стали традицією, чимось важливим і сокровенним. Навряд чи її могли б зрозуміти не місцеві жителі. Що там! Навіть не всі мешканці Києва розділяли таку любов і приязнь Мар’яни. Вони радше шукали б можливості, аби втекти кудись за місто ближче до природи і відпочити від урбаністичних пейзажів. Молода письменниця була інших поглядів. Вона ніколи не виїжджала за межі столиці на відпочинок. Так вже склалося її життя. Ні, вона росла в забезпеченій сім’ї, але міста завжди вистачало родині, аби провести веселий вікенд у кінотеатрі чи аквапарку. Ще вона їздила на екскурсії, але також у столицях: Париж, Рим, Берлін… Її цікавили історичні пам’ятки та всесвітньовідомі музеї, ресторани із популярними стравами, на які славилася та чи інша країна. А ще шопінг і покази мод. Вишукане життя без жодного натяку на екстрим!

Сільських бабусь вона також не мала, тому і на природі справжній такій, простій українській, не бувала. Мар’яна до цього дня не могла уявити свого життя без Києва, але зараз вона була в Карпатах… Таке рішення далося дівчині важко, проте повністю її задовольняло!

Емоції, які в цей час переповняли дівчину, - відчуття того, що вона на правильному шляху. Це саме те, про що вона так довго мріяла, і те, що зовсім недавно їй здавалося недосяжною мрією, дитячою забаганкою чи просто нерозважливою витівкою…

Останнім часом гори ніби переслідували її. Вона бачила їх скрізь: на рекламних банерах, в кліпах, в щоденній стрічці новин, навіть у снах! «Як таке може примариться? Я ж там навіть ніколи не була!» - часто ставила собі одне і те ж питання Мар’яна, згадуючи кожну дрібничку з неймовірно-приємних і таких реалістичних сновидінь.

Їй навіть на мить здалося, що вона знову просто спить, а ця вся могутня краса - звичайний витвір її бурхливої уяви.

 

«Гарна, але така манірна та розбещена…» - зробив висновок Богдан, спостерігаючи за замріяною дівчиною, біляве волосся якої грайливо розліталося після кожного пориву літнього бешкетника-вітру. Уголос чоловік додав:

- Мар’яно Петрівно, може, нарешті, оглянете оселю, бо у мене справ по горло і ще поспати б кілька годин не завадило перед нічним чергуванням?.. А потім вже будете собі кайфувати на здоров’я!

- Так, звичайно! - підскочила дівчина і, похитнувшись, ледь не полетіла до низу, якби не Богдан, який за лічені секунди опинився зовсім поруч і втримав її від падіння.

Він схопив Мар’яну за правицю і різко потягнув її на себе. Крихітна рука одразу ж заболіла від міцного потиску, а сама дівчина вдарилася об кремезне тіло свого рятівника.

- Якщо ти ще хоч раз так зробиш, то я… Я… тобі голову відірву! - аж посинів чи від люті, чи від переляку чоловік.

Він ще кілька метрів тягнув киянку за собою, а тоді показово відпустив її руку і відвернувся. Мар’яна ж навіть злякатися не встигла, але, розуміючи всю серйозність цього небезпечного моменту, вперше не огризнулася невихованому грубіяну, а лише винувато опустила голову і мовчки пішла слідом за Богданом до помешкання...

 

На огородженому парканом маленькому подвір’ї розташувалися дві невеликі хижки: одна, менша, повністю дерев’яна і вже доволі старенька, а інша, більша на кілька квадратних метрів, зовсім нова, збудована з трьох сторін з брусу, а  позаду викладена з гірського каменю.

Ці два будиночка виглядали дуже схоже, не зважаючи на відмінності і в матеріалі, і у віці. Так, ніби перед Мар’яною стояла мати зі своєю донькою, що були подібні, і лише сиве волосся та помітні зморшки відрізняли їх. Так буває, виявляється, не тільки у людей…

- Вау! - вирвалося захопливе коротке слово. - Це твій батько зробив?

Дівчина підійшла спочатку до старенької хижі, від якої віяло древністю та якоюсь таємничістю. Вона провела долонею по старенькому дереву, зупиняючись на товстих тріщинах. «Точно, як зморшки…» - подумала про себе письменниця. Вона потрапила у казкове місце, в якому жило стільки образів. Тут усе мало свою історію!

Потім перейшла викладеною каменями доріжкою до новенького будиночку. Він точно усміхався до молодої жінки, гостинно запрошуючи її до світлиці, а та, округливши очиці, кліпала швидко-швидко ними, ніби хотіла переконатися, чи справді усе це реальне, а не намальоване її безмежною творчою уявою?!

- Василь Вікторович - справжній майстер!

- Ну, стару хижку він ще замолоду побудував... – нарешті заговорив і Богдан. - А нову - я… Батько допомагав, звісно, але тільки як підсобний працівник...

Мар’яна повернула голову на свого провідника і з неприхованою цікавістю запитала:

- То ти, виявляється, будівельник?

Чоловік вперше за їхнє знайомство знітився. Можливо, тому, що жінка усміхалася до нього і, здавалося, робила це щиро. А, може, вона починала йому подобатися, а в таких випадках Богдан неодмінно ніяковів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше