Частина 5. Друзки її порцеляни

Частина 5. Друзки її порцеляни

У стінах заміського триповерхового будинку київського чиновника розгорілася неабияка сварка. Так траплялося постійно, коли важлива для столиці персона давала душі відпочити, а тілу розгулятися після робочих буднів. Нервова робота, надважкі і відповідальні місії обранця людей призводили до того, що подібні розвантаження Сергій Ступаченко організовував мало не щоп’ятниці. І якщо раніше він називав ці гулянки вечірніми нарадами, то тепер вже, не приховуючи, вихвалявся про веселу компанію і енергійних тьолочок.

- Ах ти ж… Покидьок! Козел! Як ти можеш так мене принижувати?! - била порцеляновий посуд заплакана Люба, колишня титулована «Міс-Карпати».

Друзки розліталися всією просторою і стильно обмеблюваною вітальнею. Шматки молочних тарілочок на темній підлозі здавалися друзками щастя, за яким так гналася колись Любава, нехтуючи своїм коханням, принципами і родиною. П’яному депутатові та розбита порцеляна нагадувала тільки витрачені на безглуздий мотлох бабки. У вітальні була присутня ще одна особа, яка зовсім не зважала на понівечений посуд. Молода яскраво-нафарбована дівчина у коротесенькій сукні із блискітками зараз нахабно обдивлялася вишуканий будинок. Такого багатства вона ще не бачила, оскільки в ескорті працювала недовго.

 -  На що ти дивишся, шалаво?! – Люба замахнулася чашкою із сервізу на парочку, яка підтримувала один одного, аби не впасти на підлогу, як і ті тарілки. – А ти… Приволік до нашого будинку хвойду і робиш вигляд, ніби нічого й не трапилося?! Та я тобі…

- Слухай сюди, дорогенька моя… - Сергію було важко говорити, тому він зупинився, присів на пуф, що стояв одразу біля дверей, і всадив на коліна повію.

- Ах, дорогенька?! То тримай оце! – Люба жбурнула чашку, яка ледь не втрапила в парочку, розбившись біля самих їхніх ніг.

Сергій зі своєю пасією голосно розсміялися, а тоді господар дому, ніби про щось згадавши, встав, тримаючись за стіну.

- Любо! Якщо тебе щось не влаштовує… ем… То… збирай лахи і… вали звідси на всі чотири сторони! – він навіть оком не повів у відповідь на істерику своєї громадянської дружини, хоча голос підвищив, адже принижувати себе у своєму ж домі не давав права нікому.

- Що? Ти… мене виганяєш? Ти, лайна шматок!

Жінка, вже не стримуючи сліз, кричала на чоловіка. Вона потягнулася за ще однією чашкою, але слова благовірного зупинили її.

- От, сука… Знай, Любаню, ти вже давно мені набридла… - його п’яна промова розтягувалася, адже Сергію важко було вимовити усе, що спадало на думку, та він продовжував: - Я… терпів тебе, котику… терпів… А ти ж не така і пухнаста! Я тримав тебе… біля себе лише тому, що ти мені раніше не заважала… Не істерила, не вимагала чогось там… А тепер вибач, дорогенька моя, але мені захотілося чогось екзотичного та цікавенького… Чогось такого, знаєш… не тебе!

- Що? Значить, не мене?!! То я для тебе вже застара? І мої груди та сідниці не такі пружні, як раніше? Який же ти козел… - стала в позу й досі струнка та яскрава жінка.

Вона і так була набагато молодша за нього і, звичайно ж, її форма та вигляд не могли бути причиною такої поведінки. Просто Сергій завжди був гульвісою, але раніше вміло приховував це від тоді ще коханої Любави.

 - Ну, добре…. Я піду! Тільки запам’ятай, дорогенький мій, ти ще собі лікті кусатимеш через те, як образив мене! Ти – непотріб! Ось хто ти! - розбивши ще одну тарілку італійського сервізу, просичала останні слова крізь зуби розлючена кароока Любава.

- Ну, звісно ж! Просто зараз і почну… - відкриваючи баночку пива, щоб похмелитися після шаленого відпочинку, промовив Сергій.

Він так задоволено посміхався, що Люба аж сплюнула від тієї картини. Малолітня повія сіла за стіл поряд із коханцем і з цікавістю спостерігала за сімейною сваркою.

 - П’ятнадцять років коту під хвіст! - причитала Любочка, не знаходячи місця у своїй же вітальні. - Даремно я тоді перед самим весіллям покинула заради тебе Богдана! Він би з мене пилинки здував, а не ставився, як до хвойди! Що ти киваєш, недоумку! Так би і було!!!

- Тю… Та хіба ж я проти?.. То повертайся до нього! Попросишся так, як треба… Ти ж у цьому ділі майстер! Пам’ятаю, як ти тоді мене просила, щоб я тебе до столиці забрав, витягнув з тих злиднів! Такі піруети видєлувала… - розсміявся чоловік і зробив великий ковток баварського напою. - Гляди, не встоїть перед такою майстринею… колишній той… ну та невдаха карпатська… Ох, як попросиш правильно, то він тебе точно пробачить!

П’яний товстий депутат так розсміявся, що розлив пів банки пива на стіл, на себе та підлогу. Його подруга також залилася майже істеричним сміхом, а Люба різко витерла сльози, ніби нарешті оговтавшись, і розвернулася до сходів. Вона вже хотіла йти до себе, збирати речі, але регіт позаду знову нагадав про цю жахливу ситуацію. Жінка обернулася і ледь стримала себе, аби не накинутися на парочку.

- Ах, ти ж! Наволоч! Нікчема! Сволота! - пирснула черговою порцією отрути коротко стрижена яскрава шатенка, очі якої зараз потемніли від люті. 

- Ха! Від такої чую! – ще раз зареготав від душі Сергій і зім’яв у долоні порожню металеву банку.

Через кілька хвилин вона спустилася знову у вітальню, де продовжували пиячити коханці. Люба показово провезла крізь них свої валізи, але парочка навіть не звернула на жінку уваги. Підлога була встелена друзками посуду, тому пробиратися по них було незручно. Вже біля дверей вона оглянулася на колись свій дім. Так, розкішне життя лишалося тут, а вона йшла звідси…