​​​​​​​Частина 16. Про понеділки

Частина 16. Про понеділки

Для більшості людей понеділок є найжахливішим днем тижня, коли, добряче розслабившись за вихідні, доводиться зібрати всю свою силу волі в кулак і чимчикувати з понурим перекошеним обличчям на роботу. Жартів про понеділок існує так багато, що вони могли б скласти конкуренцію сумнозвісному Вовочці та його вимогливій учительці Марії Іванівні! Хоча про понеділок анекдоти навіть якісь не смішні, а скоріше болючі і вистраждані. Так само, як і ті зусилля, які роблять люди, аби налаштуватися (чи-пак змиритися!) на активну діяльність в переповнених маршрутних таксі, за прилавками в магазинах та біля моніторів комп’ютерів у затишних, але таких обридлих офісах…

Таким був перший трудівний день для багатьох, але не для Вадима, бо саме в цей час він зазвичай відпочивав після виснажливої нічної зміни. Відсипався до опівдня, тоді читав електронні книги, займався спортом чи просто ліниво дивився улюблений американський сітком. І все те було чудовим релаксом для молодика. Тому понеділки він любив!

- Мамусю, ти вже йдеш? – ледь розплющивши очі, запитав син.

- Так! За п’ять хвилин вибігаю! – поспіхом підфарбовуючи губи, відповіла ненька. - Гей, а ти чого так рано прокинувся?

- Хочу сьогодні прогулятися… Розвіятися трохи, подихати свіжим повітрям… – солодко потягнувся, а потім, як той кіт, дугою вигнувши спину, зробив декілька звичних гімнастичних вправ і зіскочив на м’якенький килимок біля ліжка. - Сто років у гори не ходив! Піду, напевне, Бодьку провідаю! Ну, а що? Давно не бачилися, ще й день такий гарний видався сьогодні! Заразом харчів йому віднесу. А там, гляди, і шашличків посмажимо…

Хлопець одягнув свіжу футболку та легенькі шорти і перемістився до ванної кімнати. Далі про свої плани розповідав, змагаючись із рясною прохолодно-м’ятною піною в роті:

- І вам… ма… проблем менше буде… - підморгнув відображенню матері, що з’явилося позаду нього у дзеркалі. - Ше з тиждень… не доведеться дядьку Василю… гіпс накладати...

- А що… Гарна ідея! – видихнула Тамара, згадуючи скільки мороки в неї було з тими приготуваннями імітації гіпса. - Тільки ж дивись, якщо хоч словом обмовишся за це… – награно пригрозила мати тонким ще молодим вказівним пальцем.

- Німий, як риба! – Вадик застібнув на уявний замок рота, і, вдаючи з себе французького вуличного міма, викинув ключ у сміттєву корзину.   

- Як дитя мале! – розсміялася мати.

 Замість слів прощання Дося послала повітряний поцілунок своєму синочку і, зачиняючи за собою важкі металеві двері, поспішила на ранкову п’ятихвилинку в лікарню.