Частина 20. За маскою ночі

Частина 20. За маскою ночі

Мар’яна не розуміла, скільки тривав той несподіваний поцілунок: кілька секунд, хвилину чи взагалі всю ніч! Яким же він був… смачним…

Спочатку в пристрасті раз у раз захлинався, втамовуючи тривалу спрагу та поповнюючи нестачу ендорфінів… Потім, без поспіху і не квапливо смакуючи, танув на молодих вустах солодким нектаром первоцвітів, наповнюючи втомлені душі п’янким трунком насолоди… А за мить… (ох і  цілунок!) знову вируючи, мов цунамі, безоглядно руйнуючи всі стереотипи та непевності в діях, підносив закоханих на n-метрових хвилях задоволення!

І так мовчки, лише на хвилю зупиняючись, аби заглянути у темні очі один одного і вдихнути нічного гірського повітря, повторювався той поцілунок безліч разів поспіль. Аж доки губи не стомилися… Навіть довше!

Онімілими розпухлими  вустами Мар’яна нарешті видихнула:

- Ммм…

Вона більше нічого не змогла промовити. Просто дивилася сп’янілими від вина та бажання очима на розпашілого широкоплечого чоловіка, у обіймах якого вона почувалася крихітною  тендітною квіточкою едельвейсу, який зійшов серед грубого каміння високо в горах.

- Мар’яно… - голос Богдана не звучав грубо чи гучно.

Він пролунав трохи невпевнено чи навіть боязко. Чоловік не збирався говорити. У його голові все перемішалося. Як сталося, що він так нахабно, попередньо не обдумавши все, притиснув таку ще малознайому дівчину до себе, ніби власну річ, що завжди йому належала? А далі що? Як? Навіщо? Думки у броунівському русі перечіплювалися одна об одну, заводивши свого господаря у ще більшу невідомість та бентежність.

Богдан промовив ім’я Мар’яни, але насправді усім серцем не хотів, аби вона заговорила, додавши ще більше запитань і незручності у цю ситуацію. Єдине, що він розумів у ту мить – її вуста звільнили давно зачинені за тисячами замками емоції та почуття. Він живий! Він  ще може насолоджуватися життям, ніжно пестити жінку і… кохати!

Давно приспані бажання прокинулися і рвалися назовні, але він умів керувати ними. Ні, не цього разу! Не сьогодні і не так!

- Гм… - тихесенько, ніби остерігаючись відлуння власного голосу, чи то усміхнулася, чи то відкашлялася Мар’яна.

У її голові все відбувалося навпаки! Від першого ж доторку вона дозволила собі цю близькість. Дівчина була так далеко від звичного для неї життя, що тієї ночі вирішила – тут, у горах, вона буде іншою: відкритою, відвертою і вільною! Ця думка оволоділа усією свідомістю і керувала тілом своєї господині. Мар’яна підкорилася і їй, і Богданові, який, до слова, і так дуже подобався дівчині.

А чому б і ні? Саме так би і вчинила головна героїня її роману. А вона що гірша? Аж ніяк! Це вона, Мар’яна, створила таку безстрашну і сильну персонажку, а, отже, може бути такою і авторка! Потрібно тільки наважитися і приміряти цю роль, а далі… Що буде потім, зараз її не цікавило.

Мар’яна присоромлено усміхалася, але очей не відводила. «Триматися мужньо - і будь, що буде!» - налаштовувала себе подумки. Але далі нічого не відбувалося. Тільки світ навколо світлішав, виділяючи з темноти два гарячих силуети, що завмерли поміж смерек та ялівців. Випадковий мандрівник, що міг побачити цю картину, подумав би, що перед ним і не люди зовсім, а статуя двох закоханих, які тримали лікті один одного, боячись збільшити відстань між ними і розлучитися.

Мар’яна ж не боялася нічого в той момент, чого не скажеш про її кремезного супутника, що продовжував мовчати, завмерши у одній позі.

- Ну… Я… піду вже… мабуть… - нарешті порушила світанкову тишу дівчина.

Десь поряд, злякавшись людського голосу, злетіла з гілки пташка. Від появи непроханого свідка Мар’яна схопила Богдана за плечі, ставши на пальці ніг. Її чоло торкнуло колючої чоловічої щоки – і це нарешті повернуло його від заплутаних думок.

- Мар'яно… - невідомо для чого повторив він у самісіньке вушко її ім’я, але дівчина вже поневолі відсторонювалася від нього.

- Піду… - усміхнулася вона на прощання, опустила очі і відпустила руку, пальці якої до цього встиг обхопити чоловік.

Дівчина ступила невпевнено два кроки, тоді обернулася і легенько махнула тоненькою ручкою на прощання. Після цього Мар’яна вже швидким кроком долала тоненьку доріжку, яка вела її до хатини. Двері, ніби чекали на свою господиню, адже щойно вона торкнулася їх, вони безшумно і легко відчинилися. На порозі дому дівчина на хвилю призупинилася, але обернутися знову не наважилася, тому сміло ступила у освітлений коридор.

Богдан стояв на місці, не усміхаючись, не рухаючись і, здавалося, навіть не дихаючи. Він провів поглядом крихітну постать туристки, а коли вона зникла за дверима, важко зітхнув. За його спиною народжувався новий день…