Глава 2: Нові дивні спогади

«Біжи! Біжи!» — без кінця лунало в моїй голові. Тільки куди я мала бігти? Через ліс, а там ще трішки — і підвал. Звідки мені це відомо?

*Бдздздзд*

— Ааах!

Я прокинулась і різко підскочила від шуму телефону. Телефону?! Не пам'ятаю, щоб лягала спати...

— Аай, — взялася я за голову, яка стиснулася від спроби щось згадати.  

І як виявилося, після розмови з татом я знепритомніла...

***

— Отже... — почав Артур, схрестивши руки та глибоко вдихнувши. — Для початку: чи пам'ятаєш ти своє навчання?

— Навчання? — я здивовано схилила голову вбік.

«Я і навчання? Не можу асоціювати себе із цим».

— Як я й думав, — тато опустив погляд та дістав з кишені телефон, він поклав його переді мною. — Дивись.

Наша розмова тривала до шостої вечора. Він розповідав, а я уважно слухала. Зрештою, я дізналась, що навчаюся на архітектора. Це було несподівано. Я зовсім не могла уявити себе в цій сфері. Далі про Лізу... Із нею у нас були, м'яко кажучи, важкі стосунки, та це й не дивно. Вона і зараз мені не подобалася. З Артуром ми теж особливо не спілкувалися. Він приїжджав у кращому випадку один-два рази на місяць. Окрім навчання, я займалася фотографією та граю в різні настільні ігри. Це з того, що я активно викладала в інтернет. Щодо інших хобі мені слід запитати друзів, які днями мають прийти.

— Як ти? Не надто навантажую тебе? — запитав Артур після безперервної двогодинної розповіді.

— Ні, все добре, але... — я зробила паузу, підбираючи слова, і запитала: — Де мама? — здогадатися було не важко. Утім, я хотіла почути це від нього.

Від прямоти Артур на мить заціпенів. Мабуть, він до останнього хотів відкласти цю тему на потім, але тепер йому нікуди було відступати.

— Річ у тім... — його голос дуже притих.

Я вже здогадувалась, про що піде мова і як я повинна відреагувати. Ніби існував запланований сценарій, від якого мені не слід було відступати. Сльози почали збиратись на моїх очах, передчуваючи наступні слова:

— Її більше немає з нами, — я заплакала. Артур відразу міцно обійняв мене, а я його у відповідь.

Не знаю, скільки ми так просиділи, але не менше п'яти хвилин точно. Аж поки я не відчула, що досить, і не сказала:

— Я піду до себе, добре?

***

Далі піднімаючись по сходах, я знову відчула головний біль, а в очах різко потемніло. Тепер зрозуміло, як я опинилася в ліжку. Тільки... Що це був за дивний сон? Ліс, підвал... Усе водночас знайоме й ні...

*Тук-тук*

Я озирнулася на звук. Напевно, тато прискочив, почувши мій крик. Я пішла відчинити двері, сподіваючись побачити там Артура або принаймні Лізу. Але за ними стояв невідомий мені високий чоловік, одягнений в костюм.

— Ааааа! — закричала я та зачинила двері, відразу приготувавшись до атаки. Однак чоловік лише промовив спокійним та розміреним голосом:

— Перепрошую. Мабуть, ви не прочитали повідомлення від пана Артура. Перевірте телефон, я почекаю Вас на кухні. На все добре.

«Щ-що?! На все добре? Яке в біса «добре», коли в домі зовсім невідомий чоловік?! Артур взагалі з'їхав з глузду?! Що взагалі відбулося, поки я спала?!»

Я підійшла до ліжка та взяла телефон, що й розбудив мене.

*1 нове повідомлення*

Від: Тато

«Привіт, Владо!

Це я, Артур. Скоріше за все, мене вже не буде вдома, коли ти прокинешся, але не переживай. У компанії невеликі проблеми, які без мене не вирішити. Щоб не залишати тебе одну, я найняв «доглядача». Знаю, ти скажеш: «Він мені не потрібен», «Нащо мені няня?» та усе інше, але залишати тебе на самоті я не збираюся. Тим паче після вчорашньої непритомності. Якщо ти проти, тоді мусиш повернутися до лікарні. Гадаю, тут ми домовились.

Окрім цього, ввечері має приїхати психолог. Це одна з умов лікарні, щоб тебе виписали. І так, з ним потрібно буде говорити. Жодних заперечень чути не хочу. В разі чого пиши/дзвони, мій номер занесено в екстрені контакти на «1».

Люблю тебе!»

— Що? Доглядач?! Нехай іде за бабульками доглядає на базарі! — закричала я у відповідь.

Не вистачало лише, щоб по хаті ходив незнайомець. Хіба це було мудро, лишити мене наодинці з потенційним маніяком, якщо тільки вчора я виписалася з лікарні, а потім знепритомніла! Але з іншого боку, він такий же робітник, як дворецький або покоївка... Може, він навіть зможе мені допомогти?

Зібравшись, я вийшла на кухню. «Доглядач» уже чекав на мене в фартуху, що був накинутий на костюм.

«Гаразд, «доглядач» із дивами. Буває. Я також не ідеальна, відкладемо це на потім».

Я подивилась на його обличчя і, мабуть, вперше в житті не зрозуміла почуттів людини. Він не проявляв жодних емоцій, і не було схоже, що це робилося навмисно. Така він людина, дивна, беземоційна, ну то й що?

— Доброго ранку, пані. Зробити Вам каву або чай? — сказав спокійно потенційний маніяк, виділивши кожне слово. Начебто я могла не почути чи не розібрати слів у домі, де панувала цілковита тиша.

— Ні, ні, ні, ні, ні, — почала я махати руками, наближаючись до нього.— По-перше, — я загнула спершу всі пальці, щоб по черзі розгинати їх, — я — Влада. По-друге, я не знаю Вашого імені. І по-третє, — я хотіла викрикнути «йди геть», але тоді я повернуся в лікарню, чого мені зовсім не потрібно було. — По-третє, чай. Я буду чай, — завершила я й відвернулася, згораючи від сорому.

— Добре, — відповів «доглядач» так само спокійно. — Пані... Перепрошую, Владиславо, мене звати Єн.

«Єн? Це хоча б справжнє ім'я? Звідки Артур взагалі витяг цього покемона? Уже краще справжню няньку мати, чим подібного "доглядача".

— Владиславо, — гукнув мене Єн.

— Просто Влада, — я демонстративно закотила очі. Єн ніяк не відреагував.