Глава 7: Кров, якої немає, дій, який не було

«Дивно… Чому Дана не відповідає?»

Минуло хвилин десять, відколи я надіслала їй повідомлення про своє власне розслідування. Однак воно навіть не було прочитане.

«Можливо, зайнята?»

— Гаразд, — мовила я сама до себе. — Почну з того, чим жила перед зникненням.

Анонімний чат!

Щойно я хотіла перейти за посиланням на анонімний чат, як мені надійшло повідомлення. Побачивши його, я здригнулася.

Ірні:

«Нащо ти повернулась? Ти сама говорила, що хочеш все закінчити! А тепер підставила мене під удар! Ще вигадала цю втрату пам'яті. Напевне, все ж таки злякалася, чи не так? Сподіваюся, скоро ти помреш!»

Я не пам’ятала цієї дівчини і відразу же почала писати у відповідь, бажаючи зрозуміти, що пов’язувало нас. Однак…

*Даний користувач додав Вас у чорний список. Ви не можете надіслати йому (їй) повідомлення*

«Серйозно?! Єдина жива зачіпка. Й та дурна!»

Раптом я помітила, що в дівчини не прихований номер телефону. Я спробувала подзвонити. На щастя, довго чекати не довелося.

— Хутко ти, — пролунав викривлений механічний голос. Десь на фоні лунав плач.

— Щ-що?.. Хто це?! — від одного голосу все моє тіло стиснулося, а серце почало божевільно битися, ніби прагнуло вискочити в цю ж мить. Однак це був не лише страх, а щось іще впереміш із багатьма іншими почуттями.

— Вже забула? Знаєш, мені прикро, але ти й дійсно забула усе. Скоро ми неодмінно зустрінемось, я обіцяю. Бувай.

— Сті-ій!! — під кінець змогла викрикнути я, але було запізно.

Я знову спробувала подзвонити за номером, однак ніхто не відповідав. Тоді в голову прийшла ідея зателефонувати в поліцію. Або Андрію.

Я стала набирала «101», але на телефон крапнула кров.

— Що? Невже знову? — витерши кров з носа рукою, я проігнорувала дивну реакцію мого організму.

— Так, слухаю Вас.

— Я – Владислава Нейа. Мій начебто крадій проник до дівчини в будинок, їй загрожує небезпека! Потрібно негайно...

*Дищ*

***

— Влада, Влада!

«А? Що? Хтось мене хитає...»

Я повільно розплющила очі, побачивши перед собою стурбованого Єна, який вже збирався дістати нашатир. Однак згадавши цей запах, я відразу отямилась. Точніше хотіла, але сил майже не було. На щастя, напіврозплющених очей вистачило, щоб Єн помітив, що я в свідомості.

— Владо, що відбулося?

«А й справді, що відбулося?!»

— Ірні! — прокричала я. Невідомо звідки на мене нахлинули сили. Я підняла телефон, однак ані переписки, ані дзвінка не було.

«Невже видалили?»

— Владо... — Єн нахилився до мене. Мої руки трусилися, а розум відмовлявся вірити.

— Ірні...

— Ірні? — піднявши брову, запитав у мене Єн. — Дивне ім'я. Хто це?

— Вона... — я замовкла, не знаючи, як сказати.

«Можливо, нічого й не було? Але ж виклик у поліцію, він неодмінно був! Це можна перевірити!»

— Секунду.

Я перевірила свої виклики, але останнім був номер детектива. Та йому я точно не телефонувала.

— Нічого не розумію...

— Мені викликати швидку? — з тривогою запитав Єн.

— Ні... — я все ще не могла зрозуміти, що зі мною відбулося. Останнє, що я пам'ятаю — удар та кров.

«Точно! Кров!»

Я подивилась на підлогу, однак слідів крові ніде не було. Як і того, чим мене могли вдарити.

«Невже все це був лише сон?»

— Впевнені? — перепитав Єн.

— Так. Краще скажіть: навіщо Ви прийшли?

Я подивилась на Єна, який залишався таким же спокійним та беземоційним. Можливо, він знав більше, ніж розповідав. Уже двічі я втрачала свідомість після кровотечі з носа, яка магічним чином зникала. Щось тут явно було не так, адже ні на сон, ні на спогади це зовсім не схоже. Мабуть, варто запитати у психолога про причини…

— Ви слухаєте мене? — доторкнувся Єн до мого плеча. Я підскочила від несподіванки. — Владо?

— А, все гаразд. Так, вибачте, задумалась.

Єн скосив на мене очі. Утім, продовжив:

— Мені зателефонував детектив. Сказав, що Ви подзвонили йому, але чомусь мовчали. Я пішов перевірити і побачив Вас непритомною на підлозі. Решту Ви вже знаєте, — Єн відступив, збираючись піти, але зупинився біля дверей. — Це, звісно, не моє діло, але Артур довірив мені дивитися за Вами. Спершу я закрив очі  на Вашу втечу вчора та сьогодні. Але якщо Ви й надалі будете обманювати та нічого говорити, я буду вимушений усе розповісти Артурові. Зараз Ви, бачу, не налаштовані на розмову, тож я піду, приготую обід. Я поки не буду нічого розповідати про Вас, однак будь-який наступний обман або непритомність — і я усе розкажу. Ви або поділитеся своїми тривогами зі мною, або будете хоча б говорити правду. Інакше Ви знаєте, якими будуть наслідки. Повірте, інколи краще все розповісти, ніж мовчати, — закінчивши, Єн розвернувся та вийшов.

«А?! Що це з ним?»

Однак я швидко забула про Єна і схопила телефон. З того часу, коли я надіслала повідомлення Дані, минуло приблизно тридцять хвилин Гаразд, можливо, я надто заморочуюся, але Ірні? Доволі знайоме ім'я. Можливо, Дана знає щось більше?

Перевіривши спершу кімнату на ознаки присутності когось стороннього або крапель крові, я, зрештою, повернулась у ліжко. Взяла ноутбук і знову написала Дані:

«Ще таке питання до тебе. Можливо, ти чула колись ім'я Ірні? Мені воно здається знайомим, однак не знаю чому. Дякую!»

На жаль, Дана ще була офлайн. Непрочитане попереднє повідомлення тому підтвердження. Щоб не втрачати час, я врешті відкрила анонімний чат. Адже це поки єдине доступне місце, де я могла би дізнатися щось більше. Хоча й шанси зустріти когось знайомого були малоймовірними, але все ж не дорівнювали нулю.

«Гаразд, почнімо».

*Співрозмовника знайдено. Приємного спілкування*

Невідомий: «Х/д?»

«Х/д? Що це?»

Ви: «Що це?»

*Співрозмовник закінчив діалог*

«А? Дивно це... Спробуємо ще разок».

*Шукаємо співрозмовника*

*Співрозмовника знайдено. Приємного спілкування*

«Цього разу візьму ініціативу на себе!»