Доки ти мене не звільнив

– Шарлотто, зайди до мене! – дзвінок пролунав далеко після кінця робочого дня.

Перевзути кімнатні капці на туфлі дівчина поспішала так, що замість того, щоб сховати їх у шафу, зайшла з ними у руках до кабінету керівника.

– Це натяк, що настав час йти додому? – піднявши брову, посміхнувся Ерік, оглядаючи зніяковілу дівчину.

– Боже правий, вибачте, Еріку, я випадково, – зам’явшись на місті.

– Пусте, я все розумію, сідай-но. Ти втомлено виглядаєш.

– Я погано сплю останнім часом.

– Через роботу у тебе, мабуть, проблеми з особистим життям, не лише зі сном, – буденно мовив чоловік, послаблюючи краватку.

«Гарний знак, може додому відпустить. Стривай, з особистим життям?».

– Немає особистого життя, немає проблем, – скрививши щось схоже на усмішку, відповіла помічниця.

– Немає часу, немає особистого життя, так правильніше.

– Еріку, я трудоголік, як Ви не раз встигли помітити. Моє особисте життя і є моя робота. Чоловіки поки не входять у плани.

«Не подобається мені ця розмова».

Не могла вона зізнатися, що сама думка про близькі стосунки накриває її холодною хвилею страху і найбільше вона боїться нашкодити саме йому, що кожне добре слово, чи думка в його адресу переплітається з внутрішньою молитвою, щоб відвести біду.

Такі панічні висновки з’явилися після останнього побачення з хлопцем, якому хоч трохи вдалося завоювати її увагу. Вечеря промайнула доволі мило, але під кінець бідоласі стало зле. Все закінчилося серйозним отруєнням і госпіталізацією хлопця, який ще навіть не встиг запропонувати зустрічатися. Ця ситуація поставила хрест на спробах стати коханою.

– Твоя матір скоро найме для мене кілера. Вона однозначно не погодиться з твоєю позицією та звинувачуватиме мене. Вважаю, не без причини.

– Може бути, – засміялася Шарлотта й різко зупинилася.

– Ти нічого страшного не сказала. Ми стали не чужими людьми за час співпраці, припини нарешті боятися мене. Я звичайно не янгол, але жарти розумію.

– Не завжди розумієте.

– Слідкуй за моєю краваткою, – неоднозначно посміхнувся, приглядаючись до спантеличеного обличчя Шарлі. – Та знаю я про цей ваш орієнтир. Сам за собою подібне помітив. Видихни, все гаразд. Ти така мила без макіяжу, виглядаєш набагато молодшою свого віку.

– Вибачте, просто дуже хотілося вже умитися.

– Ти дуже гарна без нього.

– Дякую, Еріку!

– Ще трохи почекаємо кур'єра. Посидь, будь ласка, зі мною, – прокашлюючись і послаблюючи ще більше комір, попросив чоловік. На його лобі почали виступати краплі поту, губи різко синіли, судини очей наповнювалися кров'ю.

– Звичайно, скільки потрібно стільки і зачекаємо. Вам зле?

Перед її очима спалахнула картина їхньої першої зустрічі. Тієї зими, лежачи під колесами його авто, вона бачила такий же дикий, хворобливий погляд.

«Він збив мене через напад. Йому тобі було погано», – майнуло в голові  помічниці.

– Ні, все добре! – мовив, намагаючись розстебнути жакет, але руки почали сильно тремтіти ускладнюючи задачу. Його погляд став скляним і дихання стрімко ускладнювалося.

– Еріку!

Шарлотта швидко підбігла, розстебнула жакет і верхні ґудзики сорочки, геть скинувши краватку на підлогу. З кишені свого жакета дістала ліки, поспіхом налила в склянку води і дала майже непритомному чоловікові таблетку.

«Чорт, ти мені ще помри тут!»

– Пий! Давай, ковтай її, не тримай! – вперше дозволила собі кричати на боса, який у доброму здоров’ї не пробачив би подібного.

Тільки Ерік виконав наказ, вона опустила спинку крісла й діставши з кишені носову хустинку, намочила її у холодній воді зі глечика. Хвилин десять він мовчки лежав, глибоко дихаючи та дивився на помічницю, що сиділа навколішки біля нього, постійно змочуючи носовичок.

– Звідки в тебе ліки? – тихо мовив.

– Лікар Кабо дала мені про всяк випадок, під час мого останнього візиту до неї.

– Навіщо?

– Щоб за потреби, я могла Вам допомогти.

– Я й сам можу собі допомогти, – невдоволено застібаючи сорочку, та знімаючи компрес.

– Я знаю про Ваш чутливий нюх. Я знаю, що зараз осінь та напади загострюватимуться, – обережно казала Шарлотта.

– Вона не сміла тобі їх давати та розповідати все це, – різко підвівшись він мало не штовхнув помічницю.

– Еріку, я не сліпа і сама помічала Ваші напади у громадських місцях. Я знаю, що Ви можете все, але не забороняйте людям піклуватися. Дозвольте мені піклуватися про Вас.

– Я про це не просив, – різким рухом стираючи краплі води з обличчя.

– Про турботу не варто просити. Це те, що варто цінувати й дякувати Богу, що є такі люди у Вашому житті. Ваша мати дуже стурбована.

– Жодна з них не втримала язика за зубами. А я їм довіряв, тепер дякувати за зраду?