Глава ІІІ

Швидка допомога...Кров...Анастасія знову прокинулася від марення. Вона вже звикла, що їй сниться цей страшний сон, тому більше не кричала прокидаючись. По її обличчю стікав холодний піт. Дівчина тихенько встала, обійшовши обережно руки та ноги одногрупниць, і спустилася на перший поверх. Ще всі крепко спали, відсипалися від вчорашніх поседеньок. Оглянувши безлад в будинку, вона вирішила все виправити до того часу, як прокинуться усі мешканці. Коли Настя причипурилася, то почала прибирати, а потім готувати обід. 

- Добрий ранок. Ми думали ти ще спиш. Ой, як смачно пахне,- промовила її мама.
- Привіт, я не могла довго спати. Ви поки збирайтеся, а я піду дівчат збуджу та й будемо їсти.
- Добре.

Зайшовши в свою кімнату, дівчина ледве стримала сміх від побаченої картини. Дівчата спали одна на одній. Та руку закинула на одногрупницю, інша свої ноги, їхнє волосся позакривало всі обличчя і було в деяких місцях вологе від виділення слини. Насті шкода було одразу їх будити від міцного сна. Вона взяла телефон і відобразила цей момент.

- Чудово,- переглянула вона якість фотографії.- Дівчата вставааайте. Давайте, досить лежати. Ходімо снідати,- почала штурхати одногрупниць аби ті її почули.

Почався невеличкий, проте хоча б якийсь, рух. Як соні мухи дівчата ходили по кімнаті і "приводили себе до ладу". Через годинну всі вже сиділи за столом.

- Коли ви будете їхати? Може залишилися б на всі вихідні?- запитала Елізабет.
- Ми б з радістю, але додому теж хочеться. В нас поїзд о 15:00. Ще білети треба взяти.
- Ми маємо дві годинни вільного часу, ти ж зробиш нам екскурсію?
- Звичайно, прогуляємося, а потім я вас проведу до вокзалу,- відповіла Настя.
- Ми вам дуже вдячні за гостинність. Зараз підемо збирати свої речі.
- Приїжайте ще, будемо раді вас бачити,- сказав Ростислав.

Той час, коли дівчата збиралися, Анастасія записувала в свій записник певні моменти, які хотіла б пам'ятати. Жанна Мишківна порадила їй так робити, коли була їхня остання зустріч, таке собі прощання. 
Дівчинка записала трішки про своїх друзів і коледж. Вона тільки почала вести такий щоденник, тому, що було в дитинстві для неї стало невідомим.

- Ми готові!- весело крикнули подружки.
- Тоді екскурсія починається,- закривши щоденник, відповіла бадьоро Настя.

Вони ходили містом по різних куточках. Дівчина хотіла показати одногрупницям якнайбільше пам'ятників, музеїв та знаменних місць. Протягом їхньої прогулянки одна подружка носила плакат з днем народження. Анастасія вмовляла її залишити цей плакат вдома, але їй категорично відмовили. Дівчата хотіли зробити так, щоб своє повноліття Настя не забула ніколи, тому витворяли різноманітні дивацтва. 
Повз них проходила група хлопців.

- О, дивіться. Ні в кого ж з нас немає хлопця?- запитала та сама подружка з плакатом.
- Та ні, а що?- відповіла їй інша, яка не помітила ту групу людей.
- Агов! Там! Так, ви, що дивитися зараз на нас, йдіть сюди!
- Що ти робиш?! З глузду з'їхала??- всі дівчата накинулися на неї, щоб закрити їй рота, але це вже було пізно.
- Ви щось хотіли?

Анастасія відчула на собі пильний погляд, коли вона зупинила свої очі на тому хлопцеві вона зашарілася. В неї у думках стояло питання, чому її так сверлять поглядом, наче ще трішки і дирка утвориться в ній.

- Вчора в нашої подружки,- вона вказала на Настю пальцем,- було день народження. Ми змушували перехожих її привітати та обійняти. А тут, зустрівши таких красивих хлопців, ми не могли просто обійти,- сказала вона весело.

Всі інші дівчата стояли безмежно здивовані від поведінки подружки, але нічого не відповідали.

- Ну...ми там тебе вітаємо. Скільки там тобі?.. А 18? То удвічі вітаємо, це ж повноліття. Що там бажають щастя, здоров'я, хороших друзів, видно, ти вже їх маєш,- почав хлопець з тієї групи.
- А.. так... дякую,- сказала Анастасія,- можна дещо запитати?
- Питай.
- Ти, в чорній футболці, синіх джинсах і з кашкетом. Чому ти так на мене дивишся?
- Та мені цікаво чи це ти так вправно притворяєшся, чи я помилився і ти просто схожа на мою колишню знайому. 
- Напевно, ти помилився, бо я тебе вперше бачу.
- Мене звати Ярослав. Ти не Анастасія?? Ти не ходила в школу?! Літній табір?!- дещо з підвищеною інтонацією промовив хлопець.
- Та чого ти до мене так вчепився! Так, я Анастасія. Але я не ходила в школу, я не була в ніяких таборах. Я здобувала шкільну освіту на дистанційному начанні! 
- Де ти проживаєш?
- Я не дурна, щоб кожному зустрічному давати свою адресу. Може ще номер телефона і заодно біографію свою розповісти?!
- Ні, я помилився. Та, кого я знаю, не була така пихата, як ти! Ходімо звідси хлопці. 
- Так, забирайтеся звідси! Нахаби!- крикнула вслід їм Настя.- Кошмар, які хлопці зараз "пішли". Котра там годинна?- ще по- злісному запитала вона.
- Нам потрібно вже йти на залізничний вокзал.

Дівчина провела своїх подруг, зачекала поки ті сядуть в поїзд і поїдуть. Повертаючись додому до неї причипився хлопець.

- Це ж ти та іменинниця? 
- Ти що за мною шпигував?- перелякано сказала дівчина.
- Та ні. Я йду по справам і тебе побачив, вирішив скласти компанію. Я- Едік. А ти я так розумію Анастасія?
- Так, приємно познайомитися. 
- Мені теж. Ти мені сподобалася, якщо чесно. Давай прогуляємося коли-небудь? 
- Я не знаю, потрібно подумати. 
- Тримай, це мій номер. Подзвони, якщо на думаєш. Пока, до зустрічі.
- Бувай...

Анастасія була здивована від поведінки хлопця. Якби їй колись запропонували піти на зустріч із незнайомцем, то вона б не думаючи відмовила б, та зараз в неї вагання. 
Так насичено закінчилося остаточне святкування її дня народження. Батькам про ці події вона звичайно ж не розповіла, а просто записала у щоденник. До речі, про записник ніхто теж не знає, окрім неї самої.