Глава XI. Від імені хлопця

- Владиславе Григоровичу, що ви думаєте по цій новій справі?- запитав я.
- На мою думку, це не моя справа і сувати свого носа туди не буду, як і тобі раджу.
- А Ви не знаєте, що там роблять зараз?
- Хлопче, не роби собі зайвих проблем. Йди пари вчи.
- Добре,- відповів я адвокату, а при собі подумав "І чому ж мені раптово всі почали погрожувати... Без проблем жити нудно". 

Що ж треба було обдумати цю всю ситуацію. Я відчував, що тут явно щось було не так. 
Гуртожиток- місце щосекундних подій, тому розслідувати якусь справу там неможливо. Довго тиху місцину шукати не прийшлося, на думку одразу впала та кафешка, поблизу лікарні. Поставивши на стіл декілька аркушів, записник і ручку, нічого не думалося. "Ну давай, зберися вже. Думай!",- сам до себе мовив я. "Якщо в Тесарях, як мінімум 3 лікарні, чому ж теракт трапився саме в цій? Значить має бути певний мотив, мета!". Все згрібши назад я побіг крізь безліч кварталів до світлого будинку. Перед ним стояв височенний паркан з гострими зубчиками на кінцях, а фіртка замкнута на всі замки. "Як привітно, дуже гостинна сімейка". Вхопившись одною рукою за зубець, іншою підтягував своє тіло і так ще з допомогою ніг, я нарешті пересилив паркан. Від мого стукоту в двері роздавався навколо шум та ще й ло того рука починала вже німіти від ударів. Вхідні двері різко відчинилися, що я мало не втратив рівновагу.

- Та невже. Чому так довго, Владиславе Григоровичу? 
- Юначе, що ти собі дозволяєш?! Як ти сюли потрапив?- вказуючи на довжилезний паркан запитав чоловік.
- Це все мої старання, але зараз про інше. Ви мене на чай не запросите?
- Мене шокує твоя поведінка. Що трапилося?
- Адвокате, я на вірному шляху до істини! 
- Ну що ж проходь, розкажеш в чому річ. Ти п'єш чорний чи зелений чай?
- Байдуже. Слухайте, мені здається я знаю з чого потрібно почати розслідування в лікарні...
- Стоп. Ти за цим прийшов? Я хіба не чітко висловився, що не братиму участь і цьому?!
- Ну, будь ласка. Ви мені просто допоможіть. Я Вас дуже прошу,- благальним тоном просив я.
- Викладуй вже до чого ти дійшов, поки я не передумав.
- В нашому місті є декілька лікарень, правильно ж?- побачивши згоду, я продовжив: Отож, злочинець спеціально вибрав саме цю. Це означає, що наш вбивця хотів позбавити життя того, хто перебував там. Тобто жертвою може бути якийсь пацієнт.
- Чому ти не включаєш у свій список медичний персонал?
- Бо це люди, які приходять лише на роботу. Їх вбити просто вдома, на вулиці чи в будь-якому іншому місці. А пацієнти прикуті до лікарні.
- Хм... мені подобається твій хід думок. То що тобі потрібно від мене?

На моєму обличчі несвідомо розплилася єхидна усмішка.

- Небагато. Потрібно перевірити біографію усіх хворих. Мені такої інформації в житті не дадуть, тому я покладаюся на Вас. А це мій номер телефону, передзвоніть, коли щось знайдете. Обіцяю, що до того часу я нічого робити не буду.

Виходячи з будинку, я перестрів приємну жінку адвоката. Вона була здивована гостям, а ще більше її вразило, коли Владислав сказав, що відмикати хвіртку непотрібно, бо мені й без того вийти вдасться. "Напевно, дружина склала про мене розбійницьку думку". 

Я не знав потім куди йти. Сидіти в кімнаті, склавши руки, я б не зміг. Важко нічого не робити, всидіти на місці, коли вже нетерпеться довести до кінця. "Ніколи непотрібно залишати щось на потім"- моє кредо по життю. Врешті решт вирішив прокрутити одне діло. Прийшовши в гуртожиток, я "позичив" у свого одногрупника під ліжком невеличкий ремінець, щоб скласти потрібні речі. Прокрастися непомітним вийшло провалом. Хлопці з кімнати мене давно не бачили, бо я повертався останнім часом попівночі, через це змушений був вислухати, як вони занудьгували за нишими зустрічами. Щоб швидко злиняти звідти я запропонував у ці вихідні випити трішки алкоголю і згадати все. Звичайно всі були "за", так як платити змушений буду я і мене митю відпустили. 
Навколо території лікарні знаходилося близько 20 слідчих робітників, хоча сонце вже сховалося за будівлею. Одні з них прочищали площадку, інші все в середині. Я добре розумів, що це до добра не приведе, бо можуть осудити, як втручання в поліцейські справи, "однак все можна робити по-тихому" подумав я і остаточно вирішив діяти. Сховався за широчезним дубом, слідкуючи за патрульним поліцейським, щоб непомітно проскочити в лікарню. "Пограємося?"- мовив я, підібравши камінчик, і, кинувши його подалі від себе. Через раптовий звук поліцеський пішов перевірити обстановку навколо. Поки він розвернувся я вже швидко перебіг під іншу стіну. Я не надто рвався у всередину лікарні, бо був навіть на місці злочину і точно ніякого доказу не було. Для себе зробивши висновок, що потрібно прочистити тереторію від чорного входу до близького лісу, почав проклалати шлях повз робітників. На жаль, я нічого не знайшов, але надія ще трималася. Все одно повинно бути хоча б щось, яке мали викинути. Проходячи далі, в самий ліс, я зачепив ногою якусь річ. Це була рукавиця. Зняв ремінця з плеча, одягнув рукавиці свої, дістав камеру. Зробив спершу декілька знімків, присвітивши ліхтариком. Описав предмет на аркуші і обережно взяв до рук.

- Гляньте, там світло!- крикну один з поліцейської бригади.
- Трясця твоїй матері,- виплило з моїх вуст. 

До того в своїх руках я трима швидше за все доказ вкоїного злочина. Єдине, що я придумав, це кинути рукавицю поближче до початку лісу аби поліція змогла знайти і дослідити її, зняти відбиток пальців, а сам почав тікати. Взагалом я мав хорошу фізичну форму, але до таких пригод моє тіло готове не було. Під адреналіном мало що відчувається, а ось, коли вже я опинився в гуртожитку, то просто повалився знесилено на своє ліжко. М'язи нижньої кінцівки скажено гуділи, в горлі відчувалася сухість і холод. Вся дихальна система боляче піднімалася від глибоких вдихів. Ранок почався з телефонного дзвінка. Сон зняло рукою, як тільки я почув голос адвоката. Він сказав, щоб ми зустрілися в нього вдома. Глянувши на свої речі трохи подерті і забруднені, дістив з шафи сорочку в клітинку, якісь світлі джинси, схопив за наплічник, накинувши його на одне плече по дорозі. 

- Ні, ну ви серйозно?!- сказав я, коли, смикнувши за ручку, зрозумів, що хфіртка зачинена.

Своїм старим методом поліз через паркан, але, будучи на вершині, щоб вже спригувати, побачив, як на нього дивляться веселі очі. Владислав Григорович показав демонстративно мені ключі і, коли я вже зліз, так само відкрив дверцята. Він мовив, що не встиг відчинити вчасно, але я знав, що чоловік вирішив подивитися, як це роблю і звичайно понасміхатися, бо в його очах легко можна прочитати насмішку. На кухні мене знову зустріла та сама чашка з зеленим чаєм і пончиками. 

- Тут міститься вся інформація про пацієнтів, як ти й просив, це немає попасти в якісь інші руки. Почув?- чоловік махав у мене практично перед носом маленькою сірою флешкою.- І я думаю ти не знаєш, Настю забирали у відділок для показів і звичайно допиту. Тобі варто покватися, якщо хочеш врятувати свою подружку від підліткової колонії.
- Дякую, але я й сам знаю чим це може закінчитись,- грізно відповів я і пішов різко до виходу.
- Ти навіть не знаєш чого її так підозрюють! Почитай, може, це справді вона винна,- адвокат всунув в мою сумку якусь папку з паперами.
- Ви помиляєтися,- це були мої останні слова у спілкуванні з чоловіком.