Розділ 2

Їхні погляди зустрілися.

Зляканий погляд Сабіни та суровий погляд із-під лоба гостя. Вона відчула тремтіння в руках, але все одно продовжувала дивитися на нього. Минуле наздогнало її…

— Сабі! — озирнувся Руслан й широко посміхнувся.

Вона повільно та неохоче підійшла ближче. Затамувала подих.

Гість нахмурився та продовжив сканувати її поглядом. Оглянувши дівчину з голови до ніг, легко всміхнувся.

Сабіна була взута в чорні, короткі черевики з квадратним невисоким каблуком та одягнута в шкіряні чорні штани з синім светром із v-подібним вирізом, який чудово підкреслював її сіро-блакитні очі.

— Владиславе, моя молодша сестра Сабіна! — порушив тишу Руслан.

— Сестра? — усмішка не сходила з його обличчя. — Я не знав, що в тебе така вродлива... сестра!

Сабіна простягнула тремтячу руку. Від хвилювання шлунок скрутився у вузол. Хотілося послати всіх і втекти звідси, але доводиться грати роль молодшої сестри Руслана Олексійовича Бойка, та, щоб менше питань було від брата, чому вона втекла, вирішила поступитися чоловікам...

Владислав нахилився та, поцілувавши руку, пильно стежив за її реакцією. Вона хотіла висмикнути руку, але Влад стиснув її та, нахиливши голову набік, промовив:

— Я не відмовлюся від кави. Руслане, у торговому центрі відкрився новий ресторан іспанської кухні? Так пропоную сходити туди. Люблю іспанський колорит.

Від почутого про «іспанський колорит» Сабіну пересмикнуло. Спогади ніби торнадо увірвалися в її серце з руйнівною силою, тим самим затягуючи її назад у минуле та підіймаючи наверх все, що пов’язувало їх.

— Сабі, — Руслан склав руки в кишені, — я сподіваюсь, ти не відмовишся?

Вона широко відкрила очі й, повернувшись до брата, відповіла:

— Я думаю, що вам краще...

— Сабіно, не відмовляйте мені! — сказав Громов. — Це лише запрошення на каву, тим паче нам є про що поговорити!

Вона помітила погляд Руслана, який сканував її руку в руці Владислава, й найбільше їй не сподобалося, як брат посміхався, спостерігаючи за цим.

— Гаразд! — погодилася.

Владислав стиснув її руку і вже через кілька хвилин відпустив.

— Сабі, будь розумницею, — пропустивши вперед Владислава, тихо промовив Руслан.

Сабіна гнівно поглянула на брата, але нічого не відповіла. Забрала пальто та сумку й пішла слідом за чоловіками.

Триповерховий, скляний торговий центр «Амідал» знаходився в Печерському районі міста Києва та був переданий у спадок Руслану та Сабіні після смерті дідуся Микити Анатолійовича Бойка.

Сабіна з дитинства знала кожний куток торгового центру, кожний магазин та співробітників. Раніше це був стабільний та прибутковий родинний бізнес, але конкуренція була досить жорстокою й, зі слів Руслана, їм потрібно шукати нових партнерів, адже торговий центр із часом стане банкрутом. Під керівництвом брата весь затишок та сімейний куточок «Амідала» був знищений. Сабіні було шкода бачити, як замість дитячих безплатних кімнат було відкрито нові магазини жіночого одягу.

Дорогою до нового ресторану, який відкрився на першому поверсі торгового центру, Сабіна відчувала на собі погляди людей, навіть співробітники здивовано поглядали на неї. Глибоко вдихнула та видихнула… ну що ж, нехай пліткують, вона вже повернулася, навіть якщо і не дуже цього хотіла!

Наступні кілька годин Руслан та Владислав щось обговорювали, що саме, Сабіні було не цікаво. Вона не слухала чоловіків, адже хотіла швидше поїхати додому та відпочити.

Проте час від часу ловила погляди Владислава, і від цього ще більше напруга зростала.
Коли Руслана терміново викликали в офіс, із полегшенням зітхнула, адже вважала, що й вона також піде, однак її план порушив Владислав.

— Сабіно, не поспішайте. Думаю, що Руслан справиться і без вас!

Дівчина перевела погляд на брата. Брат лише знизав плечима й, поцілувавши сестру в маківку, сказав, що чекає її рішення, та побажав гарного вечора.

— Сабі, ти досить напружена! — відкинувшись на диван, задоволено промовив Влад.

— У мене був тяжкий переліт.

— Я думав, що ти така напружена від того, що мене зустріла!

— Мені вже час йти! Бувай!

Сабіна схопила сумку й чкурнула з ресторану. Влад не встиг нічого відповісти, лише провів її поглядом.

— Рахунок, будь ласка! — незадоволеним тоном сказав офіціанту.

— Руслан Олексійович просив передати, що кава за рахунок закладу.

Владислав лише хмикнув. Дістав гаманець та залишив чайові на столі.

Біля ресторану чоловіка вже чекала охорона та помічник Олег.

— Владиславе Миколайовичу, їдемо в офіс? — запитав помічник.

— Олеже, мені потрібна вся інформація про цей торговий центр.

— Ви все ж таки вирішили стати одним з акціонерів?