Розділ 20

Після розмови з Русланом Сабіна виключила мобільний телефон й поїхала на Русанівську набережну.

Насолоджуючись свіжістю, видом на Київ і фонтани, які розташовані вдовж набережної та житлового масиву на лівобережжі Дніпра, Сабіна присіла на лавку та задумалася про своє життя...

«Серйозна не по роках — так дуже часто її називали. Але як це сприймати — як комплімент чи образу? Так, серйозна, але не з усіма і не завжди. Купа знайомих, з кожним вона проявляла себе по-різному, з кимось сміялась до сліз, а з кимось говорила лише про погоду. «Снігова королева» — казали про неї за спиною, але чи була вона нею? Ніхто і ніколи повною мірою її не розумів, а вона розуміння і не шукала. У думках будувала власні світи, які час від часу падали їй на голову з неймовірною швидкістю і гострим болем. Ніхто і ніколи не міг здогадатись, скільки думок саме в цю хвилину проноситься в її голові і як кожна з них дивує її саму. «Занадто багато думаєш», — казала вона собі час від часу, за думками втрачаєш час, коли маєш жити, але це ніколи не допомагало. Так, на якийсь час процес зупинявся, але ненадовго. Вона вже звикла до такого життя: зранку біжить на роботу, весь день у процесі роботи відключається від думок, але приходить вечір і думки повертаються, і з кожним днем їх все більше і дивують вони все сильніше. За маскою байдужості, сарказму і гострих жартів десь завжди ховалися проблеми, які навіть наодинці з собою не наважувалась виговорити вголос, що вже казати про те, щоб розповісти хоч комусь. «Не варто говорити, — запевняла вона себе, — переживеш все сама», — і дійсно в більшості випадків переживала. Щоб не сталося, завжди намагалась знайти сили, щоб не лізти від розпачу, болю і жалю на стіни знятої не дорого квартири, які точно б не витримали такого натиску. Як же часто їй хотілось відчути себе маленькою, захищеною і просто слабкою, але це було не в її правилах, бо кожного разу, коли емоції брали верх над мозком, вона збирала уламки своєї розбитої душі дуже довго. Так, у неї теж була душа! Розбита і часом роздавлена, випалена ледь не до тла, але справжня. Вона рідко жалілась на долю, лише в часи, коли втримати все в собі було вже неможливо, могла як на духу випалити все комусь із подруг, а потім знову сидіти й думати: «Навіщо я це зробила?!»

Сабіна повільно йшла набережною й поглядала на комплекс фонтанів, які були представлені десятьма світломузичними водограями, що підсвічувалися різними кольорами під музичний супровід.

Також дорогою спостерігала за людьми, бачила їхні щирі посмішки на обличчях й гарний настрій: молоді люди, які цілувалися, не переймаючись, що вони не одні на набережній, старики, які сиділи на лавці та, схрестивши свої руки, про щось жваво розмовляли, та матусі з колясками...

Сабіна зупинилася й пильно поглянула на жінок, які тримали дітей на руках та бавилися з ними.

Боляче защемило у грудях....

Вона втратила свій шанс стати матір’ю!

Сабіна повернулася додому й, наливши в бокал червоне вино, присіла на підлогу та, повернувши голову, підсунула до себе м’яку іграшку, яку подарував Руслан.

Вона дуже сильно була зла на брата, але рано чи пізно Влад сам би дізнався, що колись вона втратила дитину через свою молодість та дурість, і не факт, що знову зможе стати мамою. А Руслан... він все знав, але чи давно дізнався? Це вже і не важливо!

 «Стандартні установки тієї, котру доля добряче встигла потрясти життєвими невдачами. Зараз в режимі економії енергії відновлює свої сили після чергового розчарування. Її знову спіткало кохання. Хтось скаже, що слово «спіткало» можна віднести лише до нещасливих випадків, але кохання для неї завжди таким і було. Кілька разів вже давала собі слово більше не закохуватись, але втриматись цього разу так і не змогла».

«Нічому життя тебе не вчить», — думала вона, сидячи на підлозі й спостерігаючи, як сонце сідало за обрій та небо покривалося різними відтінками кольорів.

Неочікуваний вхідний дзвінок вивів дівчину з роздумів. Вона повільно піднялася й пішла до дверей. Навіть не поглянувши, хто там може бути, відкрила й побачила Владислава на порозі, який вже був переодягнутий у спортивні чорні штани та сіру футболку.

— Впустиш? — спокійно запитав.

— А варто? — запитала у відповідь й прихилила голову до дверей.

— Ну, якщо не впустиш, то я тут буду чекати! — склавши руки на грудях, боком прихилився до стіни.

— Я заплуталася... — через сльози промовила. — Я повинна була тобі розповісти... але не думала, що ти про все дізнаєшся саме так!

Чоловік, вже не чекаючи запрошення, зайшов у квартиру, закрив за собою двері й підійшов до Сабі, яка тремтіла та, склавши руки навхрест, опустила голову.

Влад обійняв дівчину й, підхопивши за спину, від чого вона лише зойкнула, відніс у вітальню.

— Сабі, не варто розривати собі серце, — всадивши дівчину собі на ноги, впевнено сказав. — Я знаю твою історію.

Сабіна почала схлипувати й, поглянувши на чоловіка, сказала:

— Звідки ти можеш все знати?

Влад зітхнув.

— Якщо не хочеш розповідати...

— Навіщо? — перебила Сабіна. — Навіщо тобі я, якщо ти все знаєш?