Розділ 34

Від спогадів Сабіна відчула спустошення та страх... тепер вона навіть не була упевненою, що хоче все пригадати. Варто було зайти Руслану, як вона заплющила очі й удала, що відпочиває... спогад про брата був не дуже приємним... ще й із Громовим до кінця було не зрозуміло... і ця обручка не давала спокою!

Почула, як Руслан присів поряд та тяжко зітхнув.

— Сабі, я зробив дуже багато помилок, але я обіцяю тобі, що ми все виправимо... я все виправлю!

Руслан торкнувся руки сестри. По щоках дівчини потекли сльози, але вона все одно не відкрила очі. Не хотіла. Не зуміла!

Руслан ще кілька хвилин сидів біля ліжка сестри, і зрештою, коли за ним закрилися двері, Сабіна повернулася на спину та відкрила очі. Сльози продовжували текти по щоках, а серце розривалося на маленькі частинки. Двері її палати різко відкрилися. Піднялася й побачила перед собою двох жінок, точніше, одну дівчину та жінку.

— Привіт! — прогомоніла дівчина й, підійшовши, присіла на край ліжка. Щира посмішка, блакитні очі, біле, довге волосся. — Мене звати Еріка!

Сабіна від здивування перевела погляд на жінку, яка стояла трішки осторонь. Еріка, помітивши її погляд, додала:

— Моя мама, Марія Степанівна.

— Дуже приємно! — зітхнувши, сказала Сабіна та встала з ліжка.

— Ми принесли домашню їжу! І, якщо ти не проти, хочемо трішки побути з тобою! — сказала Марія Степанівна.

— Так... вибачте, але я просто... я не пам’ятаю вас! — стенувши плечима, сказала.

Еріка та Марія Степанівна переглянулися.

— Ми знаємо, Сабі, — лагідно сказала білявка. — Ми просто завтра відлітаємо, тож хотіли попрощатися з тобою! Хоча й ти нас не пам’ятаєш, але нам важливо було навідати тебе! Тим паче Влад нарешті дозволив нам...

— Громов? — нахмурилася. — Причому тут він?

— Сабіно, я матір Владислава, а Еріка його сестра! — м’яко сказала жінка.

— Все одно нічого не розумію...

Сабіна повільно пройшлася палатою та, склавши руки на грудях, зрештою наважилася запитати:

— Якщо ви прийшли мене провідати, значить, раніше ми спілкувалися. Так, можливо, хоча б ви скажете, що це за обручка? — простягнула руку.

Марія Степанівна опустила голову та, розкладаючи їду, відвернулася.

— Зрозуміло! Ви також нічого не хочете говорити! — грубо сказала Сабіна та, коли відчула легкий дотик на руці, оглянулася. Біля неї стояла Еріка.

— Вибач, але ми не можемо нічого сказати. Влад говорив, що ти дещо пригадала, і спогади були не найкращими, тому ми не хочемо, щоб ти хвилювалася. З часом ти все обов’язково пригадаєш!

Сабіна почала тяжко дихати. На очах з’явилися знову непрохані сльози.

— Я вже не впевнена, що знову хочу... все пригадати! — схлипуючи, промовила.
       Марія Степанівна підійшла до Сабіни та обійняла її. Дівчина дала волю емоціям та обійняла жінку у відповідь.

— Не бійся пригадувати, якими б ці спогади не були! — погладжуючи її спину, лагідно сказала жінка. — Це життя, і в ньому, на жаль, є погані моменти, але, разом із цим, також багато хороших. Ти сильна, Сабіно, і поряд із тобою є люди, які тебе люблять і яким ти не байдужа. І ця обручка — це доказ кохання. Довірся своїм відчуттям.

Еріка також обійняла Сабіну.

— Ти також повинна прилетіти на відкриття ресторану у Вільнюсі! —  сказала дівчина та підморгнула матері.

Сабі відсторонилася та через сльози всміхнулася.

— Дякую за запрошення, але я не знаю, чи зможу!

— Так, дівчатка, досить проливати сльози! Лікар дозволив принести домашню їжу, тому варто пообідати! — строго сказала Марія Степанівна та, взявши Сабіну за руку, повела її за стіл.

Сабі, швидко зав’язавши гульку, зайшла у ванну кімнату, яка була в палаті, та, вмивши обличчя, поглянула на себе в дзеркало, посміхнулася, але на цей раз вже дійсно щиро.

За обідом Еріка, майже не зупиняючись, постійно говорила, розповідала смішні історії та свої враження від Києва. Сабіна нарешті з полегшенням зітхнула та заспокоїлася, адже їй приємна була компанія Еріки та Марії Степанівни. Вона також дивувалася тому, скільки в цій молодій дівчині позитиву та енергії, щирості та доброти.

Помітивши на ліжку м’яку іграшку тигра, Еріка не втрималася та запитала, хто подарував іграшку.

— Тигра подарував Владислав, — опустивши очі додолу, сказала Сабі й відчула, як її щічки наливаються рум’янцем.

— О, дуже цікаво! Брат дійсно такий... оригінальний! Ніколи б не могла подумати, що він у нас такий закохан...

Марія Степанівна легко вдарила Еріку по нозі. Дівчина лише стенула плечима та закліпала невинними оченятами.

Час від часу Сабіна торкалася обручки, що також не пройшло повз Марії Степанівни та Еріки. Коли з обідом було завершено, дівчата прибрали стіл, а жінка тим часом пішла до лікаря.

— Мене більше хвилює емоційний стан Сабіни Олексіївни, — сказав лікар. — Саме лікування проходить дуже добре, але дівчина розгублена від останніх спогадів, і це не дуже добре. Вона постійно роздратована, плаче й не хоче проходити психологічні тести з братом.