4.2.

Але в понеділок треба ставати!

Ні!

Я впевнений Ви не те подумали, як відбулося — я встав вчасно, це для мене виявилося не важким.

Важким виявилося виїхати з дачі. Я вагався. Не було ніякого бажання з’являтися на людях. Це важко описати — своє небажання їхати на навчання, здавалося, що тут у мене виходить, а там ні!

Дивне відчуття, коли ти не знаєш, що очікувати. А тут всі речі закономірні, як рослини та неживий світ.

Чи запізнився я?

Ні, я приїхав рано, напрочуд рано, немов все відбувається навпаки, коли не треба - ти рано приїжджаєш, а коли треба — запізнюєшся!

Я був в центрі уваги, всі на мене дивилися, тикали пальцями та прикриваючись сміялися потайки, кидаючи знизу погляд.

Але це ще можна пережити! Важче в групі, коли тебе всі підшкулюють, що за зустріч я пообіцяв такі великі гроші. Питали, чи є у мене хоч такі гроші. Називали дурнем, що і здурів, і забрехався, обіцяючи таку суму за одне однісіньке побачення, коли я їзду до університету на старому велосипеді, напевно, ще дідівському. Ніхто не вірив, що у мене є гроші, на які можна купити чотири квартири.

Але й це ще не так, як те, що я побачив в відкритих дверях одногрупника, що прощаючись з Наталкою, поцілувався. З Наталкою ми обмінялися поглядами.

Вона ще зустрічалася з однією і тією ж людиною, моїм непомітним одногрупником. Здавалося, що це помічав тільки я! Другий раз, зі сцени, вона бере гроші його. Він одягався, як йому здавалося в супер модний одяг, з базара...

Я ж правда там же докуплявся, але я відкрив для себе секонд-хенд, з його хоч і вживаними речами, але значно вищої якості за новий базарний товар. Але я це забігаю наперед!

І я перейшов на першу парту, аби не бачити чиїсь поглядів, насмішок. До речі, саме зручне місце, краще викладача чутно так, що можна розслабитися і сісти, простягнути ноги вперед, а ще не бачити, що відбувається позаду.

Я довго був в центрі уваги, довго мене впізнавали, рідка річ для відмінника! Хто заздрив моїй популярності, а хто відверто насміхався з такої чудної здатності бути в усіх розмовах молоді.

Третій курс я знов закрив на одні п’ятірки, знов розміняв покійного батька збереження, ще жив в добрій економії — це те, що ще йшло по-старому, як би діяли усі, пересічна більшість людей. Але вже намічалися зміни в моєму житті, як весною, від зими до літа, кардинальні зміни, в світогляді, в відчутті себе в системи координат суспільства та в власних почуттях, чи емоціях, — з кожним місяцем приходила якась чи то лінь, чи то впевненість, чи то насолода життям.

Якось викладачка економіки, яка в мене стала улюбленою дисципліною, що вивчав без зайвих зусиль над собою та будучи єдиним попереду, серед однугрупників, по знанням по цій темі, спитала:

- Антом, а який в тебе місячний дохід?

Доволі вульгарне, недоречне та провокаційне питання!

Я назвав суму, додавши:

- Це в середньому, сума стабільна, залежить тільки від днів в місяці.

А назвав суму, бо дуже людину поважав, не хотів хамством прикривати небажання розкривати справжній свій дохід.

- Це більше моєї місячної зарплати.

- Я знаю.

- Але вчитися треба, банки ж можуть збанкрутувати.

- Можуть, - ліниво відповів, - але я ж вчусь.

- Ти до шоу по іншому вчився, була якась...

- Наївність, що кожен мене розводив, як “лошару”!

- Чого ти так?!

Далі була суперечка, в якій я не бажав приймати участь, а вчителька з дівочою завзятістю доводила, що моє життя не правильне. Я ж залишився при своїй думці! Просто ледве дочекався коли мене відпустять додому.

Так, моє життя змінилося на краще!

Знов забіг вперед.